- 7 Жовтня, 2026
- 5:22 pm
- В світі
Рафаель Лемкін дав світу слово «геноцид». Польсько-єврейський юрист, який навчався у Львові, під час Голокосту втратив 49 родичів, включаючи батьків. Пізніше саме його робота стала однією з інтелектуальних основ Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду 1948 року. Але для української історії ім’я Лемкіна має ще одне значення: у 1953 році в Нью-Йорку він говорив про радянську політику в Україні як про послідовне знищення української нації.
Автор: Олександр Хмельницький
Сьогодні його ім’я носить українська неурядова організація — Товариство Рафаеля Лемкіна, що об’єднала юристів, дослідників, діячів культури та правозахисників. Одне з питань, над яким вона працює під час нинішньої війни, на перший погляд здається музейним: що відбувається з українськими колекціями та культурними установами на територіях, зайнятих Росією?
Але дуже швидко це питання перестає бути лише музейним.
Тому що можна зруйнувати музей. Можна вивезти з нього картини, документи та археологічні знахідки. А можна залишити музей відкритим — і змінити історію, яку він розповідає людям.
Саме таку картину сьогодні намагаються документувати українські дослідники.
У матеріалах, опублікованих за участю НеМо: Ukrainian Heritage Monitoring Lab та Товариства Рафаеля Лемкіна, йдеться не лише про фізичні втрати українських музеїв. Дослідники фіксують зміну експозицій, змісту лекцій та екскурсій, появу російських історичних наративів та використання культурних установ для впливу на уявлення жителів окупованих територій про власну історію та ідентичність.
Про це в ефірі «Суспільне Культура» 6 жовтня 2026 говорили правова експертка та аналітик Товариства Рафаеля Лемкіна Дарина Підгорна та куратор документального напряму НеМо Єлизавета Євсєєва. Підгорна детально досліджує ту ж тему стосовно музеїв Донецької, Луганської, Запорізької, Херсонської областей України та окупованого Криму.
Чому товариство в Україні носить ім’я єврейського юриста
Для ізраїльського читача тут важлива біографія самого Лемкіна.
Він народився в 1900 році в сім’ї польських євреїв, вивчав право у Львові, а в 1944 році ввів термін genocide — «геноцид». Лемкін намагався описати злочин, спрямований не просто проти багатьох окремих людей, а проти існування певної національної, етнічної, расової або релігійної групи як такої.
Нацисти знищили майже всю його сім’ю. За даними Меморіального музею Голокосту США, Лемкін дізнався про загибель 49 родичів, включаючи батьків.
Але важлива для нинішньої дискусії деталь полягає ще й у тому, наскільки широко сам Лемкін спочатку розумів знищення групи. Він досліджував не лише масові вбивства, але й руйнування культури, мови, релігійного життя, суспільних інститутів, традицій — того, через що група продовжує усвідомлювати себе собою. Товариство Рафаеля Лемкіна прямо називає цю частину його спадщини однією з інтелектуальних основ своєї роботи.
У 1953 році Лемкін виступив у Нью-Йорку з доповіддю «Радянський геноцид в Україні». Він говорив про знищення української інтелігенції, церкви, селянства під час штучного голоду та про зміну демографічної структури України як про пов’язані елементи удару по нації.
Тому назва сьогоднішнього українського Товариства Лемкіна — не декоративна історична відсилка.
Організація повертається до питання, яким займався сам Лемкін: що відбувається, коли намагаються знищити не лише людей, але й механізми, через які народ зберігає та передає власну ідентичність?
Для Ізраїлю це питання теж не абстрактне. Історія Голокосту — це історія вбивства людей, але одночасно історія знищених громад, шкіл, синагог, архівів, книг, кладовищ, мови та цілого єврейського світу Європи. Тому суперечка про те, кому належить пам’ять і хто отримує право розповідати історію загиблих і тих, хто вижив, тут зрозуміла без довгого теоретичного вступу.
НАновости вже детально писали про те, як боротьба за формулювання пам’яті проявлялася навколо Бабиного Яру: після масового вбивства євреїв Києва радянська офіційна пам’ять десятиліттями воліла розчиняти їх єврейську ідентичність у загальній формулі про загиблих «радянських громадян». «85 років трагедії Бабиного Яру: Яд Вашем об’єднує пам’ять Ізраїлю, України та вихідців з України»
Спочатку музей треба привласнити
Дослідження окупованих музеїв починається не з екскурсії, а з документів.
Після російських псевдореферендумів 2022 року в актах про так зване «приєднання» окупованих частин Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей з’явилися положення про власність, які Росія поширила в тому числі на культурні цінності та установи.
Підгорна називає цей етап юридичною апропріацією.
Далі приймаються російські нормативні акти, музеї включаються в російську систему управління, а предмети з українських колекцій отримують інший адміністративний статус. У грудні 2023 року був прийнятий російський закон, що передбачає включення музейних предметів з окупованих територій у Державний каталог Музейного фонду РФ до 2027 року.
Виходить послідовність: спочатку військовий контроль над територією, потім російська юридична конструкція, потім включення української установи та її колекції в російську музейну систему.
А далі вже можна змінювати те, що цей музей розповідає відвідувачу.
Херсон і Маріуполь: коли колекції виїжджають разом з окупацією
Перший і найбільш помітний шар — фізичні втрати.
Під час окупації Херсона російські сили вивезли предмети з місцевих культурних установ. Переміщення представлялося як «евакуація», однак міжнародні правозахисники документували розграбування культурних інституцій міста.
У Маріуполі масштаб втрат ще важчий.
До повномасштабної війни зібрання Маріупольського краєзнавчого музею налічувало близько 60 тисяч предметів. Сьогодні сам музей, що працює в евакуації, повідомляє, що майже 90% колекції було пошкоджено в результаті бомбардувань і пожежі, а доля великої кількості предметів залишається невідомою. Частину речей співробітники згодом впізнавали в російських сюжетах з окупованого Донецька.
Серед втраченого і вивезеного — твори мистецтва, археологічні матеріали, документи. Human Rights Watch окремо фіксував розграбування Маріупольського краєзнавчого музею, Музею народного побуту та Художнього музею імені Архипа Куїнджі. У довоєнному зібранні краєзнавчого музею знаходилося понад 53 тисячі експонатів і наукова бібліотека приблизно з 17 тисяч книг.
Зараз музейники буквально збирають зниклий музей заново — хоча б у цифрі.
Історик Олександр Горе, який пропрацював у музеї близько двадцяти років і пережив облогу Маріуполя, відновлював інформацію про фонди за збереженими фотографіями, інвентарними книгами та документацією. Разом з Товариством Рафаеля Лемкіна команда створила відкритий цифровий каталог втрачених колекцій. У ньому вже представлені близько 1700 творів живопису та графіки 532 авторів.
Так виникає дивний музей XXI століття: будівля зруйнована, доля речей невідома, а цифрова копія стає одночасно каталогом, пам’яттю та потенційним доказом.
Але вкрасти експонат — ще не значить переписати музей
Після хаотичного 2022 року дослідники помітили інший процес.
Музеї, що продовжували роботу під російським контролем, почали поступово змінювати зміст. Причому, як зазначає Підгорна, це відбувалося незалежно від початкового профілю установи.
Лекція, виставка, майстер-клас або екскурсія тепер могли включати тему підтримки російських військових і так званої «СВО». Російська армія представлялася як сила, яка нібито «звільняє» територію, а сама війна — як боротьба з «нацизмом».
НАновости — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency вже писали про те, як війна змінює саму оптику пам’яті про Голокост в Україні і як радянські та російські історичні конструкції продовжують впливати на сучасну розмову про минуле. «Пам’ять під вогнем: Голокост в Україні, війна і російські імперські наративи»
В окупованих музеях цей процес вже не теоретичний.
Там змінюється сама музейна сцена.
Головний відвідувач — дитина
Особливу увагу дослідники звертають на аудиторію таких заходів.
Це школярі, вихованці кадетських класів, учасники «Юнармії» — російської військово-патріотичної дитячо-юнацької організації — та інших мілітаризованих структур. Але це можуть бути і звичайні діти, яких класом привели на екскурсію.
Перед ними виступають російські військовослужбовці, представники окупаційних адміністрацій, поліції, ФСБ та інших силових структур. Дітям розповідають про «Кримську весну», російських військових, «звільнення» територій і боротьбу з нібито українським нацизмом.
Один з найбільш показових проектів називається «Історія Новоросії».
Для ізраїльського читача тут потрібне пояснення. «Новоросія» — історична назва, яку Російська імперія використовувала для ряду завойованих у XVIII столітті територій північного Причорномор’я. У сучасній російській політичній риториці термін був повернутий вже як інструмент ствердження, нібито південь і схід України історично є російським простором.
Мультимедійний проект складається з коротких роликів приблизно по 10–15 хвилин. В одній конструкції там опиняються Катерина II, Петро I і вже сучасні фігури російської війни проти України — наприклад, Олександр Захарченко і Володимир Жога. Ролики показують у музеях і будинках культури, а після перегляду дітям проводять додаткові заняття.
Історія в такому музеї перестає бути спробою розібратися з минулим.
Вона повинна пояснити теперішнє.
Дрон у вітрині поруч з Великою Вітчизняною
Інший інструмент — нові експозиції про війну.
Підгорна наводить приклади Токмака, Донецька, Луганська і, за наявною у неї інформацією, Маріуполя. У музейні зібрання потрапляють збиті безпілотники, боєприпаси, фрагменти обладнання, елементи української військової форми.
Особливо важлива рамка, в якій все це показується.
Російське вторгнення поміщається в продовження радянської розповіді про боротьбу з нацизмом. У такому оповіданні між 1945-м і нинішньою війною фактично проводиться пряма лінія: російський солдат знову воює з «нацистом», тільки тепер «нацистом» оголошується українець.
Дослідники виділяють три повторюваних наративи.
Перший: «ці землі завжди належали Росії». Україна в такій версії виглядає історичною випадковістю, а захоплення території — відновленням нібито природного порядку.
Другий: Росія виступає єдиним законним спадкоємцем перемоги над нацизмом, а нинішня війна подається як продовження Другої світової.
Третій пов’язаний з «традиційними цінностями»: Росія зображується захисником правильної віри, сім’ї та моралі, а війна набуває вже майже духовного виміру.
У музеях з’являються і меморіальні простори, присвячені загиблим російським військовим. Їх біографії стають частиною виховної роботи, а самі військовослужбовці — зразками для дітей.
Таким чином музей вже не просто зберігає предмети війни.
Він пояснює, кого відвідувач повинен вважати героєм.
Коли в музей приходить ФСБ
До кінця 2025 — початку 2026 року Підгорна зафіксувала ще одну тенденцію: більш тісну співпрацю культурних установ з силовими структурами.
Йдеться про військові комендатури, поліцію, ФСБ. У Донецькій, Луганській та Херсонській областях з’являються ідеї музеїв при військових структурах і спільні заходи.
Особливо показовий Старобільськ у Луганській області.
Місцевий краєзнавчий музей використовував передані ФСБ архівні матеріали про німецьких шпигунів часів Другої світової війни в контексті сучасної розповіді про нібито історичний зв’язок українців з нацизмом. Працівники музею також приїжджали в установи для неповнолітніх з заходами про «екстремізм» і «тероризм», демонструючи фотографії українських військових, Романа Шухевича, Степана Бандери.
Тобто музей починає працювати вже не тільки з минулим.
Він стає одним з елементів системи політичної соціалізації на окупованій території.
НеМо і Товариство Лемкіна дивляться на один процес з різних сторін
Тут важливо не змішувати дві організації з вихідного повідомлення.
НеМо: Ukrainian Heritage Monitoring Lab займається документуванням української культурної спадщини: станом об’єктів, пошкодженнями, втратами колекцій, змінами в роботі установ. Така робота створює масив даних про те, що фізично відбувалося і відбувається з культурною інфраструктурою.
Товариство Рафаеля Лемкіна дивиться на подібні матеріали перш за все через дослідницьку та правову оптику.
Дарина Підгорна розповідає, що починала з аналізу російського законодавства та нормативної бази. Потім вивчала реєстри, адміністративні документи та процеси юридичного включення захоплених установ у російську систему.
Інший масив доказів Росія створює сама.
Окупаційні «міністерства культури», музеї та адміністрації ведуть Telegram-канали, публікують фотографії виставок і заходів, називають запрошених військових і силовиків, показують дітей у залах, описують нові експозиції. Для дослідника це перетворюється в хроніку зміни музею зсередини.
Саме тому фіксуються не тільки зниклі картини.
Фіксується нова табличка.
Нова екскурсія.
Нова формулювання.
Новий герой на стенді.
Чи можна назвати це «культурним геноцидом»
Тут потрібна юридична обережність.
Термін «культурний геноцид» вживається дослідниками і існує велика наукова дискусія навколо нього, однак у сучасному міжнародному кримінальному праві він не оформлений як самостійний окремий склад злочину аналогічно геноциду в сенсі Конвенції 1948 року.
Товариство Рафаеля Лемкіна прямо говорить, що працює над кейсами, кінцевою метою яких є формування юридичної рамки для оцінки культурного геноциду.
Міжнародне право вже дозволяє переслідувати знищення культурних об’єктів, незаконне переміщення цінностей і розграбування.
Відомий, наприклад, процес Міжнародного кримінального суду по знищенню мавзолеїв у Тімбукту. Злочини проти культурної спадщини розглядалися і в справах, пов’язаних з війнами в колишній Югославії.
Але тут виникає інше питання.
Що робити, якщо музей не знищений?
Якщо стіни стоять, двері відкриваються вранці, співробітники проводять екскурсії, у вітринах лежать предмети — але відвідувачу послідовно пояснюють, що його країни історично не існувало, його земля завжди належала іншій державі, його армія є «нацистською», а окупували його місто солдати є визволителями?
Саме на це питання існуючих простих юридичних відповідей значно менше.
Російських музейників просять перевірити на міжнародному рівні
У травні 2026 року Товариство Рафаеля Лемкіна публічно звернулося до ICOM — Міжнародної ради музеїв, найбільшої міжнародної професійної організації музейної спільноти.
Товариство вимагало розслідувати роль російського національного комітету ICOM і російських музейних працівників у діяльності на окупованих територіях України. Серед перелічених претензій — незаконне переміщення колекцій, робота російських установ на захопленій території та використання спадщини в пропагандистських цілях.
Окремий приклад — Херсонес Таврійський в окупованому Криму, об’єкт Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Російська музейна політика все активніше поміщає його перш за все в наратив про «колиску російського православ’я», хоча історія античного і середньовічного Херсонеса набагато старша сучасної російської державності.
Це знову повертає розмову до того ж механізму.
Не обов’язково знищувати древній об’єкт.
Іноді достатньо отримати монополію на пояснення того, що він означає.
Між Бабиним Яром і сьогоднішнім музеєм є незручна паралель
Вона не полягає в тому, що історичні події однакові. Вони не однакові, і стирати цю межу було б неправильно.
Зв’язок в іншому — у боротьбі за право назвати минуле своїми словами.
Історія Бабиного Яру добре показує ізраїльському читачеві, чому формулювання на музейній табличці іноді має значення, яке далеко виходить за межі музейної справи.
У вересні 1941 року нацисти за два дні розстріляли в Бабиному Яру 33 771 єврея Києва. Після війни радянська політика пам’яті не заперечувала саме масове вбивство, але десятиліттями воліла не говорити прямо про єврейську ідентичність основної групи жертв тих двох днів.
У 1966 році перші самостійні зібрання пам’яті в Бабиному Яру сприймалися радянськими органами настільки підозріло, що в документах КДБ зустрічалася формула про «єврейських і українських націоналістів». НАновости детально відновлювали цю історію. «“Ганебне зібрання єврейських і українських націоналістів”: у 1966 році відбувся перший мітинг у Бабиному Яру»
Звісно, сьогоднішній окупований український музей — не Бабин Яр, а нинішня російська музейна політика — не Голокост.
Але Лемкін важливий саме тому, що змушує дивитися на знищення групи раніше останньої стадії.
На мову.
На школу.
На релігію.
На архів.
На книгу.
На музей.
На те, що людині розповідають про її власних предків.
Не тільки вкрасти минуле — змусити його говорити по-іншому
Сьогодні частина роботи українських дослідників виглядає майже буденно.
Зберегти скріншот музейного Telegram-каналу. Записати прізвище лектора. Знайти російський нормативний акт. Зіставити фотографію експоната з довоєнною інвентарною карткою. Зафіксувати, яку лекцію слухали школярі. Відновити фотографію зниклої картини.
Але поступово з тисяч таких деталей складається набагато більша конструкція.
Спочатку територія опиняється під військовим контролем. Потім культурні установи юридично включаються в російську систему. Частина колекцій знищується або вивозиться. Залишені музеї отримують нові експозиції. У них з’являються російські військові. Потім туди приводять дітей. А історичний розповідь починає пояснювати їм, чому їхнє місто нібито завжди було російським.
Ось чому історія українських музеїв під окупацією — вже не тільки історія про втрачені твори мистецтва.
Вкрасти картину можна за кілька хвилин.
Переписати пам’ять суспільства значно важче.
Для цього потрібно залишити музей відкритим — і роками розповідати в ньому іншу історію.
