- 25 Вересня, 2026
- 2:03 pm
- В світі
«Культура – це те, що дозволяє українцям відчувати стабільність і стійкість, це наша точка опори в цей складний час, – каже Євген Котляр. Він ледве не єдиний в Україні дослідник, що вивчає розписи синагог. Коли ракета пошкодила вітражі київської синагоги, відновлювати їх довелося саме йому.
У Великій хоральній синагозі на Подолі в Києві відновлюють вітражі, пошкоджені під час російської атаки. За роботу взявся Євген Котляр — харківський художник, мистецтвознавець і дослідник єврейської спадщини, який сам створював ці вікна більше двадцяти років тому. На них — благословення коенів, Бабин Яр і повернення єврейського життя. Тепер ця історія отримала ще одну, зовсім не заплановану автором частину.
Автор: R.Verter
14 вересня 2026 року Ukraїner опублікував великий матеріал про художника Євгена Котляра і вітражі Великої хоральної синагоги Києва, а 16 вересня виніс цю історію окремо в свої соціальні мережі. Проєкт підготовлено спільно з UNESCO Ukraine за фінансової підтримки Європейського Союзу. Сам матеріал Ukraїner називається «Світло, що рухається. Вітражі синагоги в Києві».
Історія там начебто про художника і три вікна. Але якщо не зупинятися на вікнах, виходить вже історія іншого масштабу: радянська асиміляція, повернення людини до власних єврейських коренів, знищений єврейський Київ, відродження громади після СРСР і нова війна, під час якої доводиться рятувати вже те, що встигли повернути.
І ще одне співпадіння, хоча слово «співпадіння» тут не дуже підходить. Свою квартиру після російських атак Котляр відновлював вже три рази. Тепер ремонтує і вітражі синагоги.
У синагогу він вперше прийшов вже дорослим
Євген Котляр народився в Харкові в 1970-х. Сім’я була єврейською, але цілком типовою для пізнього СРСР — асимільованою, радянською за способом життя, без регулярної релігійної практики, хоча про походження вдома знали і ставилися до нього з повагою.
У синагогу Котляр вперше потрапив на початку 1990-х, коли релігійні будівлі після десятиліть радянських заборон і вилучень почали повертати громадам. За його спогадами, відчуття було майже фізичним: ніби опинився на іншій планеті. Він тоді ще трохи знав про єврейську релігійну архітектуру, але розумів, що стіни навколо нього були місцем молитви людей, зв’язок з якими радянське життя встигло майже перерізати.
Пізніше саме це стало однією з основних тем його роботи.
Котляр став художником-вітражистом, мистецтвознавцем, викладачем, куратором, реставратором. Досліджує розписи синагог, займається єврейським мистецтвом України. Ukraїner називає його ледве не єдиним українським дослідником, який системно працює саме з синагогальними розписами. Серед його проєктів — «Мальовані молитви» і «Український штетл. Повернення до місць сили».
До речі, «штетл» тут не красиве позначення старого містечка. Це слово на їдиші — так називали міста і містечка Східної Європи зі значним єврейським населенням. Багато назв, які зараз зустрічаються ізраїльтянам у документах бабусь і дідусів, сімейних книгах або архівах Яд Вашем, колись були саме такими живими єврейськими центрами.
І те, що залишилося від цих місць, зараз активно намагаються хоча б зафіксувати. У серпні дослідники Центру єврейського мистецтва Єврейського університету в Єрусалимі проїхали по українському Поділлю і обстежили більше 30 історичних синагог. НАновости докладно розповідали про цю експедицію з Єрусалима. Поділля при цьому не треба плутати з київським Подолом: Поділля — великий історичний регіон південно-західної України, а Поділ — старий район самого Києва.
І ось якраз на Подолі починається київська частина історії Котляра.
Синагога на Подолі стала для сім’ї своїм місцем
Після початку повномасштабного російського вторгнення Котляр разом із сім’єю виїхав з Харкова до Києва.
У столиці сім’я стала ходити у Велику хоральну синагогу на Подолі. Для них вона перетворилася вже не в об’єкт дослідження і не в історичну будівлю, а в власний громадський простір.
Поділ — один з найстаріших районів Києва, нижня історична частина міста біля Дніпра. Для історії євреїв Києва це теж важливе місце: до революції тут існувала щільна єврейська міська середа з молитовними будинками, торгівлею, ремеслом, школами, благодійністю.
Сама Велика хоральна синагога з’явилася тут наприкінці XIX століття. І виникла не зовсім звичайним способом.
Російська імперія серйозно обмежувала права євреїв, у тому числі можливість створювати нові молитовні будівлі. Тому історія київської синагоги пов’язана з спробами громади юридично обходити чинні заборони — будівлю спочатку оформляли таким чином, щоб отримати можливість фактично використовувати її для молитви.
Це важлива деталь. Коли сьогодні дивишся на стару синагогу як просто на архітектурний пам’ятник, за фасадом легко втратити питання: а чому її взагалі довелося будувати саме так?
Відповідь досить проста. Тому що євреям не завжди дозволяли побудувати синагогу нормально.
Потім прийшла радянська влада. У 1929 році синагогу закрили. Пізніше вона знову запрацювала і протягом десятиліть залишалася одним з небагатьох місць публічного єврейського релігійного життя Києва.
Так що сьогоднішня діюча синагога — не реконструкція зниклого світу. Це будівля, через яку той світ якимось чином пройшов далі.
Три вітражі. І в них майже вся історія громади
У Котляра в синагозі три основних вітражних сюжети.
На одному — руки коенів під час благословення.
Коени — нащадки давнього єврейського священицького роду, пов’язаного з храмовим служінням. Жест з розведеними певним чином пальцями ізраїльтянину, який хоч іноді буває в синагозі, зазвичай пояснювати не треба. Але для світського російськомовного читача України це зображення може виглядати просто як дві підняті руки. У єврейській традиції сенс у нього цілком конкретний — священицьке благословення.
Зовсім інше вікно присвячене Бабиному Яру.
Бабин Яр знаходиться в самому Києві. 29 і 30 вересня 1941 року німецькі окупаційні сили та їх підрозділи розстріляли там майже 34 тисячі євреїв. Вбивства пізніше продовжувалися; в урочищі знищували також ромів, радянських військовополонених, підпільників та інших людей.
Для Ізраїлю назва «Бабин Яр» давно стала одним з символів Голокосту на території СРСР. Але для Києва це ще й історія фізичного знищення величезної частини жителів самого міста.
Після війни радянська влада десятиліттями уникала окремої розмови саме про єврейські жертви Бабиного Яру. У вересні 1966 року люди вперше почали збиратися там самостійно. НАновости розповідали, як пройшов перший такий мітинг і чому радянські документи називали його «ганебним зібранням єврейських і українських націоналістів».
Пам’ять доводилося повертати буквально знизу.
Навіть книга Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр» пройшла через радянську цензуру. У вересні 2026 року в Києві вийшло нове українське видання цієї документальної книги; ми окремо розповідали, що саме відбувалося з текстом Кузнєцова і чому повна версія книги опинилася за межами СРСР.
І ось зображення Бабиного Яру знаходиться не в музеї, а у вікні діючої київської синагоги.
Третій вітраж — вже про інше: про відродження єврейської громади.
Якщо зовсім просто, три роботи розповідають одну довгу історію: єврейська традиція, знищення і життя після знищення.
Котляр створював її склом.
Потім поруч вибухнула російська ракета.
«Господи, це ж навпроти моїх вітражів»
У жовтні 2025 року під час російської атаки на Київ синагога отримала пошкодження.
Постраждали і вітражі.
Котляр розповідав Ukraїner, що, коли побачив новини про удар, відразу подумав про свої вікна. Вранці приїхав у синагогу. Стало ясно, що все могло закінчитися значно гірше: основна вибухова хвиля пройшла нижче, тому вітражі не були знищені повністю.
Але пошкодження були.
Два вікна довелося розбирати і реставрувати.
Це не поодинокий випадок в історії українських єврейських об’єктів після лютого 2022 року. Об’єднана єврейська громада України зібрала дані приблизно про 40 об’єктів єврейської релігійної, меморіальної, освітньої та соціальної інфраструктури, постраждалих під час російської агресії. У переліку є синагоги, школи, кладовища, будівлі громад і пам’ятні місця.
Повний розбір цього списку НАновости публікували окремо. Там важливо дивитися не тільки на число об’єктів. За одним пунктом іноді стоїть кладовище, за іншим — школа або діюча громада, тобто місця зовсім різної ролі і зовсім різного масштабу.
Тут же важлива ще одна річ.
Для частини ізраїльського читача «війна в Україні» — перш за все фронт, Київ, Харків, ракети, політика. Але під ударами знаходиться ще й територія, на якій століттями формувалася значна частина ашкеназької єврейської культури. Іноді ракета потрапляє не просто в чергову стару будівлю на українській вулиці. Це може бути місце, прізвище якого через два покоління вже живе в Хайфі, Ашдоді або Беер-Шеві.
Вітраж — взагалі-то не типова традиція старого штетла
У цієї історії є ще один цікавий шар.
Котляр пояснює: вітражі самі по собі не були традиційною частиною старих східноєвропейських синагог.
Вітражна культура набагато сильніше пов’язана з християнською архітектурою Європи. У синагогах вона починає помітніше поширюватися приблизно з XIX століття, особливо в модернізованих громадах. У маленькому українському або польському штетлі кольорове скло в молитовному будинку зовсім не було обов’язковою річчю.
Єврейське мистецтво ніколи не існувало у вакуумі. Воно жило поруч з іншими культурами, щось приймало, щось переробляло під себе.
Це добре видно і по старих синагогальних розписах України.
Нещодавно в Києві показували виставку «Намальовані молитви», присвячену розписам синагог української Буковини, які знаходяться під загрозою зникнення. НАновости розповідали про цю виставку і про те, чому українські студенти сьогодні документують єврейське мистецтво невеликих міст Буковини.
Тут коло майже замикається: Котляр займається тим самим світом, який ще недавно для більшості жителів України існував десь окремо — як «єврейська історія».
Але він не окремий.
Від Києва до Стрия — будівлі дуже різні, проблема одна
19 вересня 2026 року з’явився ще один приклад.
У Стрию Львівської області міська влада і організація «Спадщина UA» підписали меморандум про підготовку відновлення Великої синагоги 1817 року. НАновости докладно розбирали історію цієї будівлі — від великої єврейської громади Стрия до Голокосту, радянського складу і спроби перетворити синагогу в басейн.
Стрий — місто південніше Львова. У старих документах можна зустріти Stryj, Stryi, Стрий, Стрий або івритське סטרי — це не різні місця, а різні мовні форми однієї назви. Для ізраїльських сімей це має практичний сенс: людина шукає місто предків в архіві і іноді думає, що зустріла кілька різних населених пунктів.
З київською синагогою ситуація майже протилежна.
У Києві будівля жива, громада діє, а реставратор рятує окремі пошкоджені елементи.
У Стрию від Великої синагоги залишилися в основному стіни.
Але обидві історії показують одну проблему: єврейську спадщину України сьогодні треба одночасно вивчати, відновлювати і іноді просто встигати зберегти до наступного руйнування.
І тут з’являється пряма ізраїльська зв’язок, не придумана спеціально для статті. Центр єврейського мистецтва Єврейського університету в Єрусалимі в серпні 2026 року досліджував понад 30 синагог українського Поділля. Спеціалісти фотографували фасади, фіксували планування, архітектурні деталі, залишки розписів. Вивчають не «екзотичні руїни Східної Європи», а матеріальний світ громад, з яких вийшла частина сучасного єврейського Ізраїлю.