24 лютого: чотири роки повномасштабної війни, дванадцятий рік війни проти України

Рівно чотири роки тому Росія почала “операцію”, яку, як тоді багатьом здавалося в Москві, розраховували завершити за лічені тижні або максимум за пару місяців — знищенням української державності, керованості та волі до опору.

Головний підсумок цих чотирьох років вже очевидний.

Війна триває.
Україна зберегла державність.
Зберегла керованість.
Зберегла армію та суспільство.
І продовжує опір — запекло, місцями переходячи в контратаки.

Ми не знаємо, коли і чим закінчиться ця війна. Поки живий путін, надії на нормальне завершення небагато. Але ціна цієї війни для РФ буде страшною — просто там це ще не до кінця розуміють.

І важливо пам’ятати: 24 лютого 2022 року — це не “початок всього”, а новий, наймасштабніший етап війни.

2013–2014 — Революція гідності.
Лютий 2014 — розстріли на Майдані.
Березень 2014 — анексія Криму.
Весна 2014 — початок війни на Донбасі.
24 лютого 2022 — повномасштабне вторгнення.
Далі — Буча, Маріуполь, Ізюм. Звільнені міста. Контрнаступи. Ракети, “шахеди”, FPV.

За ці роки Україна втратила тисячі життів. Втратила частину територій. Багато міст зруйновані або спустошені. Полонені, замучені, зґвалтовані. Мільйони людей були змушені виїхати. Ціла нація живе з травмою.

І при цьому — Україна стоїть.

Так, можна втомлюватися.
Можна боятися.
Можна іноді падати духом.

Головне — повертатися до себе. І не втрачати людяність.

Для когось на Заході ці чотири роки — просто черговий політичний цикл, черговий привід для “глибокої стурбованості” під ранкову каву. Для українців — це майже півтори тисячі днів, і кожен з них оплачений чиєюсь кров’ю.

За цей час світ бачив багато: від гучних оплесків у парламентах і конгресах до цинічного затягування рішень, коли кожен тиждень “дебатів” коштував Україні нових жертв. Україну не раз намагалися переконати, що долю війни може вирішити хтось ззовні — виборами, кабінетними домовленостями, чужою політичною волею.

Але історія пишеться не тільки у Вашингтоні, Брюсселі чи інших столицях.

Вона пишеться в мерзлих окопах.
В цехах підземних виробництв.
В волонтерських штабах.
В кожній гривні, яку люди віддають на збори замість власного спокою.

Саме тому праві ті, хто каже: Україна вже перемогла — хоча б у тому сенсі, що не зникла в ті тижні, коли багато хто очікував її падіння. Вона вистояла тоді, коли допомога була обмеженою, а прогнози — похмурими. Вона змусила світ переглянути уявлення про сучасну війну, армію, дрони, мобілізацію суспільства, стійкість держави.

І ще один жорсткий висновок, який занадто довго не хотіли визнавати: післявоєнний світопорядок почав руйнуватися не в 2022-му, а в 2014-му. Саме тоді, на українській землі, були демонстративно зламані базові принципи міжнародного права, а політика “перечекати” і “не провокувати” тільки збільшила масштаб катастрофи.

Сьогодні, в четверту річницю повномасштабного вторгнення, і одночасно в дванадцятий рік війни проти України, важливо говорити про це прямо.

Це не війна “за кілометри”.
Це війна за право існувати.
За право бути країною.
За право обирати своє майбутнє.
За право жити без імперського диктату.

Ми можемо бути далеко географічно — в Ізраїлі, Європі, Америці, де завгодно — але не емоційно.

Наші сім’ї залишаються під сиренами.
Наші друзі — в окопах.
Наші міста — під ударами.
Наші мертві — з нами кожен день, у пам’яті, у фотографіях, у звичці мовчати довше, ніж раніше.

Ми думаємо про тих, хто усміхається нам з чорно-білих знімків. Про друзів, знайомих і незнайомих, які загинули на цій війні. Про тих, чиї імена так і не потраплять у заголовки. Про тих, хто тримає небо і землю прямо зараз.

І ще про одне — про почуття безпорадності, яке багато хто пережив 24 лютого 2022 року. Для багатьох це був день кінця звичного світу: кінець дитячих спогадів, кінець відчуття дому як чогось надійного і вічного, кінець віри, що “такого вже не буває в Європі в XXI столітті”.

Минуло чотири роки. Війна стала фоном для світу, який втомився. Багато хто перестав помічати її щодня. Але вона не зникла.

Тому сьогодні — не тільки день пам’яті. Це день внутрішньої дисципліни.

Що можемо ми за кордоном?
Донатити. Підтримувати. Говорити. Пояснювати. Нагадувати. Не давати цій війні перетворитися на “новину, яку перегорнули”.

Українці в Україні живуть. Працюють. Народжують дітей. Платять податки. Донатять. Воюють. Створюють. Відбивають атаки “другої армії світу”. І продовжують робити те, що в 2022 році багатьом здавалося неможливим.

Стійкості Україні.
Сил нашим людям. 🇺🇦