- 22 Грудня, 2025
- 12:44 pm
- В світі
Українська мова — це не лише засіб спілкування, але й ознака присутності країни у світі. Там, де вона живе і використовується, зберігається Україна як культурний і політичний простір. Саме тому розмова про мову завжди виходить за межі лінгвістики і стає питанням ідентичності та безпеки.
Сьогодні українською мовою у світі володіють близько 45 мільйонів людей, понад 37 мільйонів називають її рідною. За мелодійністю, лексичним і фразеологічним багатством українська мова неодноразово визнавалася однією з наймилозвучніших у Європі. На міжнародних лінгвістичних форумах вона стабільно входила до числа лідерів, поступаючись лише небагатьом мовам романської групи.
Сучасний словниковий запас української мови налічує близько 256 тисяч слів, що ставить її в ряд найбільш розвинених мовних систем.
Дослідники підкреслюють і давність української мови. Учений В. Кобилюх обґрунтовував її формування ще в X–IV тисячоліттях до нашої ери, пов’язуючи походження ряду слів із санскритом. За числом носіїв українська мова займає 14-е місце у світі — показник, який сам по собі говорить про її стійкість і життєздатність.
Ставлення до рідної мови завжди було маркером національної самосвідомості. Митрополит Іларіон (Огієнко) попереджав: втрата поваги до мови рівносильна підриву основ нації. Педагог Костянтин Ушинський писав ще жорсткіше — народ може повернути втрачене, але мову, одного разу знищену, відновити неможливо. Цю думку пізніше розвивали і сучасні українські мислителі, підкреслюючи, що мова — це особистий і колективний капітал, який не можна ні конфіскувати, ні вкрасти.
Історія української мови — це історія опору. Після захоплення українських земель московією почався тривалий процес системного придушення. За період імперського і потім радянського правління було видано близько 170 указів, спрямованих проти української мови, зі словників зникли десятки тисяч слів, а сама мовна політика зводилася до примусового «зближення» з російською. Цей процес все частіше називають лінгвоцидом — свідомим знищенням мови як основи культурно-історичної спільності.
Важливо підкреслити: українська і російська мови не мають спільного кореня і є одними з найбільш віддалених одна від одної серед слов’янських. Українці — давній слов’янський народ, тоді як формування російського етносу відбувалося в іншому, змішаному історичному середовищі. Незважаючи на це, в радянський період українська мова була витіснена в ритуальну сферу, навіть після формального отримання статусу державної в 1989 році.
Після відновлення незалежності становище української мови почало змінюватися, але повільно. Конституція закріпила її державний статус, однак проросійські сили продовжували просувати ідею «ущемлення» російської мови. При цьому ніде у світі національні меншини не мають того обсягу прав, який довгий час мали російськомовні в Україні. Боротьба проти закону про функціонування української мови як державної у 2019 році стала черговим підтвердженням цього опору.
Показово, що саме регіони з мінімальною присутністю української мови виявилися найбільш уразливими для окупації. У Луганській і Донецькій областях, а також у Криму частка українських шкіл була критично низькою, незважаючи на чисельну перевагу українців. Перепис 2001 року зафіксував зростання використання російської мови до 81% у цих регіонах, що безпосередньо відобразилося на їх інформаційній і культурній уразливості.
Сьогодні одним із каналів збереження російського впливу залишається так звана УПЦ-МП, яка продовжує транслювати московську ідеологію під прикриттям релігії. До цього додається і феномен «російськомовного населення» — не як етнічної, а як політичної категорії. Багато людей стали російськомовними не з власної вини, а внаслідок колоніальної політики. Але відповідальність за відмову повернути собі і своїм дітям рідну мову в роки незалежності залишається.
Світовий досвід показує: захист мови — це норма. Чехія, Фінляндія, Ізраїль пройшли через усвідомлену мовну політику. При президентові Томаш Масарик чеська мова повернулася в публічний простір Праги. Фінляндія за одне покоління майже повністю перейшла на фінську. В Ізраїлі державною мовою став іврит, незважаючи на те що в момент заснування країни ним володіли одиниці — вибір був зроблений заради будівництва нації.
У Франції, Німеччині, Польщі, Словаччині діють жорсткі закони щодо захисту національних мов, включаючи штрафи і кримінальну відповідальність. Парадоксально, але сьогодні українську мову все активніше вивчають у Європі — в Польщі та Німеччині вона вводиться як друга іноземна, за підтримки держав і діаспори.
Новою загрозою стає не русифікація, а англізація. Знання іноземних мов необхідне, але підміна рідної лексики запозиченнями без необхідності — це шлях до розмивання мовного ядра. Лінгвіст Юрій Шевельов попереджав: надмірні запозичення свідчать про занижену самооцінку власної мови. Цю думку ще раніше формулював Ян Амос Коменський, наполягаючи на первинності рідної мови в освіті.
Українська мова вистояла під тиском імперій. Вона пережила русифікацію, полонізацію, онімечення, мадяризацію. Сьогодні її майбутнє залежить вже не від указів ззовні, а від повсякденного вибору самих українців — говорити вдома, на роботі, в школі, на вулиці і передавати мову дітям.
Як писав Іван Франко, мова росте разом із душею народу. І поки це зростання триває, Україна залишається живою — тут і зараз. Саме цей сенс і цю реальність фіксує НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency, розглядаючи мову як лінію оборони культури і держави.
