- 26 Грудня, 2025
- 6:59 pm
- В світі
Усі президенти США затверджують Національну стратегію безпеки. Логіка зрозуміла: документ має пояснити громадянам, що саме робить держава і з якої причини. У останній версії адміністрації Дональда Трампа це сформульовано прямо — стратегія потрібна, щоб суспільство розуміло курс і пріоритети.
Але у публічності є зворотний бік. Стратегія, по суті, розкриває карти противникам. Виникає просте питання: чи стане сильний шахіст заздалегідь ділитися задумами своєї партії з суперником. Тим більше що національна стратегія — не «гранд-стратегія» на десятиліття. Через кілька років новий президент може повністю змінити акценти.
У версії 2022 року, представленій екс-президентом Джо Байденом, ключовою загрозою було названо зміну клімату. У документі стверджувалося, що саме вона є найзначнішою і потенційно екзистенційною проблемою для всіх держав.
Виходячи з цього підходу, спеціальний посланець президента з питань клімату Джон Керрі намагався переконати лідера Китаю Сі Цзіньпіна приєднатися до США та Європи у глобальній боротьбі з викидами вуглекислого газу.
Спроба не спрацювала. У 2024 році Китай зафіксував десятирічний рекорд з будівництва нових вугільних електростанцій, фактично продемонструвавши розбіжність між деклараціями та реальною політикою.
Оновлена Національна стратегія безпеки Дональда Трампа висуває інші пріоритети. Одним з «вищих стратегічних» напрямків стало відновлення енергетичного панування США — у нафті, газі, вугіллі та ядерній енергетиці.
Серед додаткових цілей позначені відмова від так званих практик DEI, які в документі названі дискримінаційними, а також повернення контролю над критично важливими ланцюгами постачання. Економіка і безпека знову розглядаються як єдине ціле.
Окремий фокус зроблено на Латинській Америці — регіоні, який, на думку прихильників нової стратегії, був упущений у попередні роки. У 2013 році Джон Керрі, займаючи пост держсекретаря, заявив, що «епоха Доктрини Монро закінчена». Тоді це подавалося як жест поваги до країн регіону.
Однак сама Доктрина Монро 1823 року спочатку була не про повагу, а про попередження європейським імперіям: втручання в Латинській Америці буде розцінено США як ворожий крок.
Нова стратегія пропонує фактично «версію Трампа» цієї доктрини: США мають намір перешкоджати тому, щоб зовнішні сили нарощували військовий потенціал або отримували контроль над стратегічними активами в західній півкулі.
Хто ці сили, в документі не завжди називається прямо, але контекст зрозумілий. Йдеться про Китай, Росію та Ісламську Республіку Іран, включаючи їх проксі-структури, такі як «Хізбалла». Історичний приклад — теракт 1994 року в єврейському центрі в Буенос-Айресі, де загинули 85 осіб і близько 300 отримали поранення.
Для порівняння: стратегія 2017 року при першому президентському терміні Трампа прямо називала Пекін, Москву, Тегеран і Пхеньян ключовими загрозами інтересам США. З тих пір координація між цими режимами лише посилилася.
Лютий 2022 року став символічним. За кілька днів до початку повномасштабної війни проти України володимир путін і Сі Цзіньпін оголосили про «партнерство без обмежень».
Китай забезпечує Росію критично важливими компонентами — від мікрочипів до елементів для ракетного пального. Іран постачає дрони, а в Єлабузі, більш ніж за 600 миль на схід від Москви, працює завод, пов’язаний з їх виробництвом, де задіяні тисячі північнокорейських робітників.
Кім Чен Ин, у свою чергу, направляв путіну боєприпаси і тисячі солдатів. У дослідницьких центрах, включаючи структури з захисту демократії, це давно називають «віссю агресорів».
Кожна з цих країн загрожує сусідам, прагне до регіонального домінування і розглядає американський вплив як перешкоду. Їхня мета — новий світовий порядок, де правила встановлюють не США і їхні союзники.
На цьому тлі нова стратегія виглядає суперечливо. Китай у ній представлений скоріше як керований конкурент. Щодо Росії звучать формулювання про надію на «швидке припинення бойових дій в Україні» і відновлення стратегічної стабільності.
Критики задаються питанням: чи не очевидно, що путін орієнтований на захоплення, а не на компроміс. Спроби повторити логіку «перезавантаження» часів Обами виглядають сумнівно.
Мета кремля — підкорення України, перетворення її або на васала за моделлю Білорусі, або на повністю контрольовану територію. У більш широкій перспективі — відновлення імперського проекту, який у минулому називався і Російською імперією, і Радянським Союзом.
Це пряма загроза Європі. У стратегії вона названа стратегічно і культурно значущим регіоном. Одночасно підкреслюються ризики деіндустріалізації та демографічного тиску, які можуть призвести до «цивілізаційного стирання» окремих країн.
Документ прямо говорить: сильна Європа необхідна США для стримування противників. Для країн НАТО це означає, що значення Америки для їхньої безпеки не зменшується, а зростає.
На Близькому Сході стратегія передбачає скорочення прямої американської участі за рахунок розширення Авраамових угод між Ізраїлем і проамериканськими арабськими державами, об’єднаними боротьбою з радикалізмом.
При цьому експерти, включаючи відставного адмірала Марка Монтгомері, звертають увагу на серйозний пробіл: у стратегії практично не зачеплені постійні кіберзагрози з боку Китаю і Росії, спрямовані проти транспортної, енергетичної, комунікаційної та фінансової інфраструктури США.
Групи на кшталт пов’язаної з Пекіном мережі «Долина грому» з 2018 року системно проникають у критичні системи, створюючи заділ для майбутнього саботажу і дезорганізації.
Стримування цих загроз вимагає посилення як оборонних, так і наступальних кіберможливостей. Без цього будь-яка стратегія залишається неповною.
Підсумок простий: найбільшу небезпеку для національної безпеки США становлять не тільки зовнішні вороги, але й ті ризики, які воліють не помічати. Саме тому обговорення подібних документів важливе і для ізраїльської аудиторії — контекст глобальної безпеки безпосередньо впливає на регіон. Про це і пише НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency, фіксуючи, як стратегічні рішення у Вашингтоні відображаються на світі навколо нас.
