14 жовтня 2025 року ізраїльський військовий аналітик і офіцер запасу ЦАХАЛ Ігаль Левін, родом з Одеси, опублікував у своєму Telegram-каналі аналіз, який викликав бурю в експертному середовищі. Він торкнувся одночасно НАТО, Росії та всього західного підходу до війни — оголив те, що, на його думку, заважає цивілізованому світу по-справжньому розуміти противника. Його пост став філософським есе про цивілізаційну прірву між Заходом і Росією.
Редакція НАновини зазначає: в оригінальних постах Ігаль Левін використовує різкий, емоційний і місцями нецензурний мову. У цій публікації текст був адаптований із збереженням сенсу та аргументації, але без обсценної лексики, щоб донести його позицію в аналітичному, а не полемічному форматі.
“Захід поводиться як господар. А Росія — як дикун, який розуміє тільки удар”
Левін починає із заяви нового генерального секретаря НАТО Марка Рютте, який пояснив, чому альянс не збиває російські літаки навіть після провокацій.
Рютте сказав:
“НАТО кратно сильніше, а значить, немає потреби демонструвати силу”.
Для Левіна це не прояв мудрості, а помилка, що випливає з нерозуміння природи ворога.
“Це мислення благородного господаря, — пише він. —
Коли ти сильніший, ти можеш дозволити собі поблажливість.
Але росіяни сприймають це не як великодушність, а як слабкість”.
Він порівнює російську ментальність з поведінкою племені, для якого сила — єдина мова, яка заслуговує на повагу.
“Захід вважає себе вищим. Але дикун не поважає того, хто не б’є.
Для нього мовчання — знак страху.
Тому, коли НАТО каже ‘ми не хочемо ескалації’, Кремль чує: ‘ми боїмося’.”
“Росіяни живуть у вигаданому світі — і вірять у нього”

Левін стверджує, що ключ до російської поведінки — у феномені “здаватися, а не бути”.
Це не риторика, а структура мислення.
“Росіянин не живе в реальності.
Він живе у вигаданому світі, де важливо не як є, а як виглядає.
Все — від влади до побутових дрібниць — підпорядковане одній меті: створити видимість величі”.
Він наводить цілий ланцюг спостережень, зібраних за роки роботи з військовими та політичними експертами:
— в російській армії “звіти пишуться під начальство”,
— в промисловості “результати імітуються”,
— в пропаганді “все можна виправдати, якщо картинка красива”.
“Це як жити в театрі, де навіть бруд під ногами декораційний.
Де можна говорити про ‘великий народ’, стоячи на кістках своїх же співгромадян, і при цьому відчувати гордість.”
Левін підкреслює, що “здаватися” стало для Росії не просто звичкою — це механізм самозбереження.
“Якщо росіянин визнає, що живе в руїнах, що його ‘перемоги’ куплені кров’ю, що його культура вторинна, — він зруйнує свою ідентичність.
Тому він не може бути чесним.
Йому потрібно вірити в ілюзію, щоб жити”.
Від царя до путіна — століття брехні та фасадів
Левін показує, що цей механізм не почався з путіна.
Він йде корінням у саму структуру імперії:
“Потьомкінські села — не історичний анекдот, а національна традиція.
Цусіма, Чорнобиль, Беслан — це не випадкові катастрофи, а закономірний результат культури показухи”.
Він додає:
“В Ізраїлі техніка безпеки — це релігія.
В Росії — анекдот.
Тому що там безпека не видна на параді. А парад — це все”.
За словами Левіна, в Росії навіть історія переписується заради видимості:
“Перемоги малюються, поразки викреслюються, вороги перетворюються на союзників,
а злочини — в ‘подвиги’.
Головне — щоб картинка не руйнувалася.
Нехай загине все, аби фасад стояв”.
“Ердоган зрозумів, що дикуну потрібен удар. А Рютте — ні”
Левін згадує епізод 2015 року, коли президент Туреччини Реджеп Ердоган збив російський військовий літак, що порушив турецький повітряний простір.
“Ердоган не розмірковував, хто сильніший.
Він просто вдарив, щоб показати, де межа.
І Кремль зрозумів. Росія більше не лізла на Туреччину.
Тому що відчула біль — єдина мова, яку вона розуміє”.
Він протиставляє це поведінці Заходу, який “говорить про правила, коли противник визнає тільки страх”.
“Захід весь час пояснює, чому не можна ‘провокувати Москву’.
А Москва цим живе — вона існує за рахунок чужого страху”.
“Кращі переговори — це копняк під столом”
Левін не закликає до війни, але стверджує, що м’якість без сили — шлях до катастрофи.
“Дипломатія без зубів — це прохання про напад.
Краща геополітика — не та, де посміхаються, а та, де дотримуються меж.
І якщо потрібно, їх захищають не словами, а діями”.
Він пояснює, чому “російська повага до сили” — не метафора, а інструмент управління.
“У їхній культурі підкоряються не тому, хто правий, а тому, хто страшний.
Тому, якщо хочеш миру, будь страшним.”
“Російський доброволець може врятуватися — але тільки якщо перестане бути росіянином”
Левін пише про росіян, які вирвалися з цієї системи.
“Я знаю багатьох — талановитих, совісних, розумних людей.
Вони більше не ‘росіяни’ в тому сенсі, в якому це слово звучить у Кремлі.
Вони видавили з себе цю імперську брехню по краплі.
Вони виїхали, навчаються, будують нове.
Це люди, які не здаватися хочуть, а бути.”
Він вважає, що для справжнього відродження Росії потрібно зруйнувати імперський міф.
“Коли у росіян не залишиться ‘великого світу’, ‘особливого шляху’ і ‘вічного величі’ — тільки тоді вони зможуть стати нормальним народом.
Може, маленьким. Але своїм.
Без ГУЛАГу, без війни, без вічного страждання заради ідеї, яку ніхто не пам’ятає”.
Хто такий Ігаль Левін
Ігаль Левін (івр. יגאל לוין) народився 25 липня 1986 року в Одесі.
У 1995 році переїхав з родиною до Ізраїлю.
Служив в Армії оборони Ізраїлю з 2005 по 2010 рік, брав участь у Другій ліванській війні (2006) та в операції “Литий свинець” (2008–2009).
Став військовим аналітиком і блогером.
З 2016 року живе між Ізраїлем та Україною, веде популярний Telegram-канал @yigal_levin, співпрацює з українськими та ізраїльськими виданнями.
Відомий своєю аналітикою з міжнародних відносин, оборони та реформ армії.
Серед тем — ізраїльська стратегія, українська війна, NATO, кібероборона та геополітичні альянси.
Що це означає для Ізраїлю та України
У словах Левіна немає холодної аналітики — це попередження.
Ізраїль та Україна, на його думку, — дві країни, які найкраще розуміють, що таке жити під загрозою.
Обидві звикли захищатися, але обидві вірять у реальність, а не у видимість.
Для Ізраїлю його позиція — нагадування: з диктатором не можна говорити мовою стриманості.
Для України — підтвердження того, що моральна сила і чесність сильніші за імперську брехню.
“Сила — це не крик і не показуха.
Це здатність бути справжнім.
А Росія все ще живе в театрі, де замість реальності — маріонетки, і замість правди — аплодисменти.”
