Ідея про те, що Україні знову необхідна ядерна зброя, ще кілька років тому вважалася табуйованою. Сьогодні вона все частіше звучить не на маргінальних майданчиках, а в експертних колах — зокрема в Ізраїлі. Офіцер Армії оборони Ізраїлю та військовий аналітик Ігаль Левін формулює цю позицію без дипломатичних евфемізмів: мова йде не про напад, а про виживання.
Десятиліттями Україні нав’язували небезпечну ілюзію. Відмову від реальної військової могутності нібито можна компенсувати «гарантіями безпеки». У 1994 році таким символом став Будапештський меморандум. Він обіцяв суверенітет в обмін на ядерне роззброєння. У 2014 році з’ясувалося, що цей документ не працює. До 2022-го стало очевидно: ціна стратегічної наївності вимірюється не політичними втратами, а людськими життями.
Ізраїльський погляд тут позбавлений сентиментів. Левін прямо говорить: пора перестати дивитися на майбутнє України крізь рожеві окуляри західної дипломатії. Єдиний довгостроковий фактор, здатний зупинити знищення країни, — власний ядерний стримуючий потенціал.
Головний контраргумент, який звучить роками, — «американський захист». Але якщо відкинути лозунги, картина виглядає інакше. Білий дім не має наміру вступати в пряму війну з Росією. Вашингтон буде постачати зброю, ділитися розвідданими, вводити санкції. Але він не буде ризикувати Нью-Йорком чи Чикаго заради Києва чи Харкова.
Для США Україна — важливий інтерес.
Для володимира путіна — екзистенційна одержимість.
У цій асиметрії волі Росія завжди матиме перевагу в ескалації, поки зберігає ядерну монополію в регіоні. Це не ідеологія, а холодна логіка стратегічного стримування.
Є й інший фактор, про який рідко говорять вголос. Демократії за своєю природою нестабільні в довгій перспективі. Навіть якщо одна адміністрація клянеться підтримувати Україну «стільки, скільки потрібно», ніхто не може гарантувати ту ж лінію через п’ять чи десять років. Американська політика змінюється, ізоляціоністські голоси посилюються, увага легко зміщується на Азію чи внутрішні кризи.
У Кремлі мислять інакше. Там плани будують десятиліттями. путін чи його наступник можуть просто чекати, поки терпіння Заходу вичерпається.
Левін формулює це вкрай жорстко: коли у держави немає незалежної здатності захистити себе, вона перестає бути суверенною. Вона стає заручником чужої доброї волі.
Український ядерний арсенал у цій логіці — не зброя війни, а інструмент її запобігання. Він створює симетрію страху. Якщо в Москві розуміють, що нове вторгнення означає пряму загрозу власному існуванню, захоплення Києва перестає бути «операцією» і перетворюється на стратегічний тупик.
Світ, безумовно, буде обурюватися «поширенням ядерної зброї». Але, як підкреслює Левін, саме Захід загнав Україну в цей кут. Позбавивши країну реального захисту, він втратив моральне право засуджувати її пошуки єдиної працюючої страховки.
Мир не приходить через саміти в Брюсселі і не народжується з порожніх заяв у Вашингтоні. Мир можливий тільки тоді, коли Росія усвідомлює: перетин кордону має незворотну ціну для всіх сторін.
Саме тому дискусія про ядерне стримування України перестає бути теоретичною і стає частиною реальної геополітики — за якою уважно стежать НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency.