- 14 Грудня, 2025
- 3:51 pm
- Україна
День Жаботинського — національний день пам’яті, присвячений життю та спадщині Зеєва Жаботинського. У цей день Ізраїль вшановує здобутки Жаботинського та його внесок у сіоністську мрію про відновлення єврейської держави.
В Ізраїлі 29-е число місяця таммуз, день його смерті, оголошено Днем Жаботинського. У 2025 році він припадає на вечір четверга, 24 липня 2025 року — п’ятниця, 25 липня 2025 року.
Адвокація Жаботинського заклала основу для сучасної держави Ізраїль, і його бачення продовжує формувати єврейську ідентичність і досі.
Чому цей день важливий для Ізраїлю та України
29-е таммуза — це особливий день у єврейському календарі, коли по всій країні звучать промови, запалюють свічки пам’яті та обговорюють спадщину Зеєва Жаботинського. Люди, далекі від політики, могли б подумати: навіщо взагалі згадувати цю людину?
Але варто придивитися — й одразу зрозумієш: завдяки таким, як Жаботинський, ми маємо Ізраїль у тому вигляді, у якому його знаємо. Його ідеї про національну гідність, самоповагу й повагу до інших і досі працюють не лише для євреїв, а й для всіх, хто бореться за право бути собою.
Цікаво, що цей день часто стає приводом для особистих спогадів. Старожили розповідають, як раніше в сім’ях сперечалися про погляди Жаботинського, а молодь, відкривши біографію, раптом дивується: виявляється, він підтримував українців ще на початку минулого століття, коли це було не модно й навіть небезпечно.
Одеське коріння та політичний інстинкт: початок шляху
Народжений в Одесі, місті, де химерно змішалися єврейські, українські, грецькі, російські та вірменські долі, Жаботинський з ранніх літ навчився чути й розуміти чужу думку. Його дитинство минуло під дзвін трамваїв і вигуки вуличних торговців різними мовами, у дворах, де хлопчаки то билися, то дружили. Можливо, саме це й зробило його переконаним противником будь-якої національної ненависті.
Коли в 1907 році Жаботинський висунув свою кандидатуру в депутати парламенту Російської імперії від Волинської губернії, йому довелося буквально з нуля будувати мости між єврейськими й українськими групами виборців. Тоді це здавалося неможливим завданням: недовіра, стереотипи, тиск влади… Однак навіть після поразки він не розчарувався — навпаки, почав публічно говорити про те, що тільки разом меншини можуть зламати імперську машину гноблення.
Знайомі й сучасники згадували, що після цієї поразки Жаботинський став набагато ближче до українських інтелігентів. Він читав українську поезію, цікавився народними піснями, навіть намагався розбиратися в діалектах. Для нього українці ніколи не були «молодшими братами» — він бачив у них рівних партнерів.
путін проти здорового глузду: навіщо знадобилося заперечувати Україну?
Чому Кремль так боїться української ідентичності? Можна довго шукати пояснення, але, по суті, все зводиться до простого: визнання існування України автоматично робить імперські претензії безглуздими. Стаття путина 2021 року й увесь потік його промов — це спроба нав’язати «стару пісню про головне»: українців нібито вигадали більшовики, жодної нації немає, а всі, хто з цим не згоден — вороги.
Але ще в 1911 році Жаботинський публічно висловився: «Українці — це народ, окрема нація, і тільки так їх і треба сприймати». Причому він це говорив не на мітингах, а в статтях для найрізноманітніших аудиторій — і російською, і ідишем, і українською.
Жаботинський розумів українську мову й міг порозумітися, але не був носієм і не виступав публічно українською. Він досконало знав російську, вільно говорив івритом, ідишем, італійською, французькою та ще кількома мовами. Українську ж вивчав із практики спілкування й інтересу до культури, але не використовував як мову політичних виступів чи статей.
- Сучасники зазначали, що він “міг підтримати розмову на різних українських діалектах”, розбирався в особливостях мови, але не писав і не публікував матеріалів українською.
- Більшість його текстів, пов’язаних з українською тематикою, були написані російською або івритом, іноді — ідишем.
У спогадах друзів є згадки, що Жаботинський легко знаходив спільну мову з українцями — іноді навіть вставляв українські слова чи вирази у мову, щоб розташувати співрозмовника.
Ця суперечка з імперським мисленням була особистою — він не міг прийняти ідею «розчинення» людей у безликій масі.
Згадаймо, що Жаботинський любив справжні публічні суперечки — і не боявся гострих тем. Він сперечався з інтелектуалами на кшталт Петра Струве, палко доводячи: у кожного народу свій шлях, і ніхто не має права перетворювати різноманіття на монотонну імперську «кашу». У житті він міг запросто вступити в суперечку на вулиці, в редакції чи навіть на банкеті — якщо справа стосувалася прав народу бути собою.
Цитати, які неможливо забути
Жаботинський не був кабінетним теоретиком. Його тексти завжди наповнені життям і прямотою. Ось кілька його думок, які викликають відгук і сьогодні:
- «За цими містами (Україна) колишеться суцільне, майже тридцятимільйонне українське море…» Звичайна поїздка з Одеси до Харкова чи Полтави для нього була не просто маршрутом, а справжнім дослідженням: де живуть «хохли», а де «кацапи», чому вони не змішуються і в чому секрет української самобутності.
- «Шевченко… — яскравий симптом національно-культурної життєздатності українства…» Він вивчав біографію поета, читав його вірші мовою оригіналу, міг годинами пояснювати друзям, чому Шевченко — не просто письменник, а символ нації.
- «Українські партії визнають право євреїв на національну культуру…» Для Жаботинського це було справою принципу. Він знав українських інтелігентів, спілкувався з соціалістами, сперечався з радикалами — але завжди зазначав: справжній український патріот не стане вимагати від єврея відмовитися від своєї мови чи традицій.
- «Я добре знаю цей тип українського інтелігента-націоналіста…» Це не лише дружнє визнання, а й прихований докір тим, хто намагається виставити українців ворогами євреїв — реальний досвід Жаботинського повністю спростовує подібні міфи.
Політичний батько «Лікуду»: чому цей ланцюг не обривається
Сьогодні мало хто пам’ятає, що саме Жаботинський був не лише ідеологом, а й практиком сіоністського руху, який залишив слід не лише в Ізраїлі, а й у долях конкретних сімей. Бенціон Нетаньягу, батько нинішнього прем’єр-міністра Ізраїлю, у молодості був помічником особистого секретаря Жаботинського. Він увібрав ці погляди й передав їх синові. На політичних зустрічах в Ізраїлі досі згадують, як Бенціон цитував Жаботинського напам’ять — у суперечках із опонентами й навіть у побутових розмовах.
Багато лідерів «Лікуду» вважають Жаботинського своїм учителем, а його ідеї — еталоном справжньої політичної мужності. Навіть ті, хто не завжди погоджувався з ним, визнавали: це була людина, яка не боялася йти проти течії. Звідси — запитання до нинішнього керівництва Ізраїлю: чи вистачить мужності подивитися на Україну його очима, а не крізь призму тимчасових вигод чи тиску великих держав?
Можна уявити собі гіпотетичну розмову між Жаботинським і сучасними політиками:
— А ви впевнені, що справжня сила — у запереченні, а не у визнанні правди?
— Чому б не згадати старі уроки й не будувати союз з тими, хто йде своїм шляхом, а не копіює чужу історію?
Пам’ять про Жаботинського — це ще й внутрішній виклик для кожного ізраїльтянина.
Коли міфи небезпечніші за ракети: навіщо Кремль воює з минулим
Скільки разів за останні роки українці чули від пропагандистів Кремля: «Вас не існує», «Ваша історія — вигадка», «Ваша мова — штучна»? Але якщо повірити в це, виходить, що народи можна «скасувати» простим указом, а кордони — стерти з карти. Саме тому кремлівська пропаганда так одержима історією: не визнавай Україну — і будь-які злочини стають виправданими.
Жаботинський прекрасно розумів цей механізм. Він багато їздив Україною, спілкувався з простими людьми, спостерігав, як живуть села, де по один бік річки — українці, по другий — росіяни. Ніхто не змішується, ніхто не забуває своїх звичаїв. Саме такі деталі дають живе розуміння національного питання, якого не побачиш із московського кабінету.
Недарма в його текстах так багато яскравих етнографічних описів: костюми, весільні традиції, кухонні розмови, навіть побутові анекдоти. Історія, за Жаботинським, — це не тільки дати й війни, а передусім люди, їхня мова, їхні звички й їхня здатність триматися разом у складні часи.
Чому навчає пам’ять про Жаботинського зараз
Сьогодні пам’ять про Жаботинського — це не лише державна церемонія, а й розмова в кожній родині, де пам’ятають, що свобода не буває остаточною. В Ізраїлі часто згадують, як він збирав навколо себе найрізноманітніших людей, сперечався з ними до хрипоти, але завжди залишався відкритим до діалогу. Його урок простий: «Справжня повага до себе починається з поваги до іншого».
Його життя — приклад того, як можна бути євреєм, українцем, європейцем — і водночас не втрачати своєї сутності. Він мріяв про державу, де кожен має місце, де мови не забороняють, а зберігають, де історія — не привід для війни, а пошук порозуміння.
У нинішні дні, коли знову обговорюють, хто з ким і проти кого, — саме час згадати, що ще сто років тому одна людина вміла казати те, що інші боялися навіть подумати. Можливо, саме зараз його досвід важливіший, ніж будь-коли.
Підсумкові висновки для всіх, хто хоче бачити далі заголовків
Пам’ять про Жаботинського — це виклик кожному поколінню: якщо ти забув, для чого потрібні права й свободи, зазирни у його тексти, поговори з тими, хто ще пам’ятає його уроки. Історія завжди стає на бік тих, хто не боїться бути чесним — і перед собою, і перед іншими.
