- 21 Лютого, 2026
- 4:29 pm
- Близький Схід
Попри очевидну військову перевагу США, ознаки вказують на те, що Вашингтон не поспішає переходити до відкритого військового сценарію проти Ірану. Питання звучить просто: якщо технічна перевага на боці Америки, чому президент зволікає?
Відповідь лежить не тільки у фінансових ризиках затяжної кампанії. На прийняття рішень впливають одразу кілька центрів тиску — як зовнішніх, так і внутрішніх.
Три групи впливу проти ескалації
Регіональні гравці: страх розростання конфлікту
Перша група — лідери ключових мусульманських держав: Саудівська Аравія, Єгипет, Катар і Туреччина. Їхній головний аргумент — ризик розширення конфлікту до рівня регіональної війни.
В Ер-Ріяді та Каїрі побоюються, що у разі удару Іран відповість не тільки по ізраїльських чи американських об’єктах, але й по сусідніх країнах Перської затоки. Глава Катару вирушив до Тегерану для консультацій — цей крок багато хто інтерпретує як спробу знизити напруженість.
Для Білого дому позиція цих держав важлива: США десятиліттями будували архітектуру безпеки в регіоні і не зацікавлені в її руйнуванні.
Професійні скептики з оборонного істеблішменту
Друга група — колишні представники американської дипломатичної та військової еліти. Серед них називають екс-міністра оборони Ллойда Остіна, колишнього голову Об’єднаного комітету начальників штабів Марка Міллі, чиновників CENTCOM, колишнього держсекретаря Ентоні Блінкена та Венді Шерман.
Їхні аргументи не ідеологічні. Це прагматичний розрахунок. Якщо мета не полягає у поваленні режиму в Тегерані, значить військовий удар може не досягти стратегічного результату.
За їхньою оцінкою, одними авіаударами ліквідувати ядерний і ракетний потенціал Ірану неможливо. А повномасштабна інтервенція — політично і соціально неприйнятна для американського суспільства.
«Америка перш за все»: ізоляціоністи
Третя група — консервативні та прогресивні ізоляціоністи. Серед них називають медійного коментатора Такера Карлсона, сенатора Ренда Пола, а також представників лівого крила Демократичної партії — Берні Сандерса та Александрію Окасіо-Кортес.
Їхня позиція будується на принципі: США не повинні починати війну, якщо Іран не атакував першим. Будь-який превентивний удар розглядається як порушення логіки оборонної політики.
Ці голоси звучать голосно в медійному просторі, однак інституційно їхній вплив обмежений.
Табір «яструбів» і позиція Ізраїлю
За даними, опублікованими в ізраїльській пресі, на підтримку більш жорсткого курсу виступають керівництво Ізраїлю, а також представники республіканського істеблішменту — Джон Болтон, Том Коттон, Ліндсі Грем, Майк Помпео.
З ними солідарні Американський єврейський комітет AIPAC і християнські євангелісти, традиційно підтримуючі стратегічний союз з Ізраїлем.
Поки саме ця група зберігає серйозний вплив на республіканську частину політичного поля. Однак остаточне рішення залишається за адміністрацією.
Ізраїльський аргумент: відстрочка не дорівнює рішенню
Позиція Єрусалиму сформульована однозначно. Будь-яка угода, яка не передбачає повного і незворотного демонтажу іранської ядерної та ракетної програми, розглядається як тимчасова пауза, а не стратегічне рішення.
Минулій досвід показує: Тегеран використовує переговорні процеси для виграшу часу, технологічного посилення та дипломатичної легітимації.
У цьому контексті НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency відзначають різницю підходів. Для США, як глобальної держави, управління ризиками у часі — допустима стратегія. Для Ізраїлю, що знаходиться в радіусі прямої загрози, стратегічна помилка може мати екзистенційні наслідки.
Коливання Вашингтона — це відображення балансу між військовою логікою, внутрішньою політикою та регіональною дипломатією. Технічна перевага ще не означає політичної готовності її використовувати.
Питання не в тому, чи здатні США завдати удару. Питання — чи вважають вони, що цей удар приведе до бажаного результату без запуску ланцюгової реакції на всьому Близькому Сході.
