- 4 Січня, 2026
- 6:47 pm
- Ізраїль
Ізраїльська розвідка давно стала частиною глобального політичного міфу. Про Моссад говорять як про майже абстрактну силу — без облич, без біографій, без минулого. Однак у будь-якої інституції є людський вимір. Якщо уважно подивитися на історію керівництва Моссаду, особливо в другій половині XX — на початку XXI століття, стає очевидно: ключові етапи становлення та посилення ізраїльської розвідки пов’язані з людьми, чиї корені йдуть в Україну.
Мова не про вплив держав і не про зовнішній контроль. Мова про людей, сформованих досвідом єврейського життя в Одесі, Харкові, Херсоні — містах, де безпека ніколи не була гарантією, а вміння виживати ставало частиною повсякденної культури. Цей досвід виявився затребуваним у момент, коли молодій державі Ізраїль потрібна була не просто розвідка, а система виживання. На це звернув увагу Валерій Боянжу в «Одеське життя».
Українська єврейська реальність як фактор мислення
Єврейська Україна кінця XIX і першої половини XX століття була простором постійного ризику. Погроми, революції, зміна імперій, Громадянська війна, сталінські репресії, нацистська окупація — все це не абстрактні глави підручників, а особиста пам’ять тисяч сімей. Для цих людей держава рідко була джерелом захисту. Частіше — джерелом загрози або, в кращому випадку, байдужості.
Саме в такому середовищі формувався тип мислення, заснований на трьох принципах: не довіряти деклараціям, перевіряти реальність і діяти заздалегідь. Цей підхід пізніше став однією з негласних основ ізраїльської системи безпеки.
Моссад як продукт не тільки держави, але й діаспори
Офіційно Моссад був створений у 1949 році, вже після проголошення незалежності Ізраїлю. На ранньому етапі це була компактна структура з обмеженими ресурсами. Однак досить швидко вона почала спиратися на людей з досвідом підпільної боротьби, військової розвідки та життя в умовах постійної загрози.
Вихідці зі Східної Європи, включаючи Україну, органічно вписалися в цю логіку. Вони не сприймали безпеку як щось дане. Для них вона завжди була процесом, а не станом.
Меїр Аміт (1963–1968): харківські корені та системна трансформація
Меїр Аміт (івр. מאיר עמית, уроджений Меїр Хаїмович Слуцький) очолював Моссад у 1963–1968 роках, у період, коли розвідка Ізраїлю переходила від етапу становлення до етапу інституційної зрілості. Хоча Аміт народився вже в Ізраїлі, його батьки походили з Харкова — одного з найбільших єврейських інтелектуальних центрів Східної Європи.
Стаття в українській вікіпедії – Меїр Аміт.
В англомовних біографіях стабільно згадують, що він двоюрідний брат поета Бориса Слуцького, а сам Слуцький виріс/формувався в Харкові (це вже про поета).
Цей фон відобразився в його управлінському стилі. Аміт був противником імпровізації заради героїзму. Він наполягав на аналітиці, структуруванні даних і стратегічному плануванні. Саме при ньому Моссад став не просто набором операцій, а частиною єдиної архітектури національної безпеки.
У роки його керівництва розвідка зіграла ключову роль у підготовці до Шестиденної війни. Після відходу з посади Аміт не зник з публічного життя: він став депутатом Кнесету, брав участь в економічних і технологічних проєктах, включаючи телекомунікації та оборонну промисловість. Це підкреслює важливу деталь: для цього покоління розвідка не була ізольованою професією, а частиною загального державного мислення.
Іцхак Хофі (1974–1982): одеський прагматизм в епоху кризи
Іцхак Хофі (івр. יצחק חופי, ім’я при народженні Іцхак Побережський) очолював Моссад у 1974–1982 роках — одному з найскладніших періодів в історії Ізраїлю. Його керівництво припало на час після війни Судного дня, зростання міжнародного тероризму та посилення загроз за межами Близького Сходу.
Стаття в українській вікіпедії – Іцхак Хофі.
Хофі народився в підмандатній Палестині, але його батьки емігрували з Одеси. Одеське єврейське середовище завжди поєднувало іронію, обережність і жорсткий реалізм. Цей культурний код відобразився і в його стилі управління.
Хофі уникав публічності і вважав, що найкраща операція — та, про яку не знають ні журналісти, ні політики. При ньому Моссад значно розширив міжнародні мережі агентури і зміцнив здатність діяти за межами регіону, включаючи Європу та інші континенти.
Меїр Даган (2002–2011): Херсон, Голокост і відмова від ілюзій
Найбільш відомою фігурою з українськими коренями став Меїр Даган (уроджений Губерман, в іншій транскрипції Хуберман (Huberman)), який очолював Моссад у 2002–2011 роках. Він народився в Херсоні в 1945 році в сім’ї, яка пережила нацистську окупацію. (в деяких джерелах вказано 1947 рік; місцем народження Дагана також називається Одеса).
Його дід був убитий під час Голокосту, і ця сімейна трагедія стала частиною його світогляду.
Стаття в українській вікіпедії – Меїр Даган.
Даган прийшов у розвідку з армії, пройшов через ключові війни Ізраїлю і сформував репутацію людини, яка не вірить у «добру волю» противника. У його кабінеті довгі роки зберігалася фотографія загиблого родича — не як символ помсти, а як нагадування про ціну стратегічних помилок.
При Дагані Моссад зосередився на превентивних діях проти стратегічних загроз, включаючи ядерні програми противників Ізраїлю. Він послідовно виступав проти ілюзій дипломатичного умиротворення і вважав, що розвідка зобов’язана запобігати загрозам до того, як вони стануть предметом публічних дискусій.
При цьому за жорстким образом ховався чоловік з несподіваними інтересами. Даган захоплювався живописом і скульптурою, був вегетаріанцем і цінував нестандартне мислення. Ця комбінація внутрішньої рефлексії і стратегічної жорсткості робила його однією з найсуперечливіших фігур в історії ізраїльської розвідки.
Загальний знаменник: досвід нестабільності
Об’єднує цих людей не географія як така, а досвід життя в умовах нестабільності, характерний для єврейської України. Цей досвід сформував кілька ключових принципів, які пізніше стали основою ізраїльської розвідувальної культури:
абсолютна недовіра до декларацій без підтвердження;
готовність діяти в умовах невизначеності;
розуміння, що слабкість держави завжди сприймається як запрошення до агресії;
орієнтація на довгострокове виживання, а не короткостроковий політичний комфорт.
Міфи навколо «українського сліду»
В останні роки тема українських коренів керівників Моссада нерідко використовується в пропагандистських цілях. Це спотворення реальності. Моссад завжди був і залишається інструментом ізраїльської держави, підпорядкованим її законам і політичному керівництву.
Українські корені його керівників — це частина історії єврейської діаспори, такої ж, як польська, литовська, німецька або іракська. Спроби перетворити цей факт на політичну сенсацію лише спрощують складну і трагічну історію XX століття.
Чому це важливо сьогодні
На тлі триваючої війни в Україні і затяжного конфлікту навколо Ізраїлю історичний контекст набуває нового значення. Українські євреї — це не «міст впливу» і не політичний інструмент. Це частина загальної історичної тканини, в якій переплелися долі України, Ізраїлю і єврейського народу.
Розуміння цього дозволяє краще побачити логіку ізраїльської безпеки — логіку, сформовану не абстрактними доктринами, а реальним досвідом втрат, втечі і виживання.
Замість фінальної точки
Історія Моссада — це історія конкретних людей, які принесли в нього не тільки професійні навички, але й особисту пам’ять про те, що відбувається, коли безпеку недооцінюють. Український єврейський слід в цій історії — не сенсація і не аргумент в політичних суперечках.
Це нагадування про те, що з Одеси, Харкова і Херсона шлях іноді вів не тільки в еміграцію, але й в саме серце системи, що відповідає за виживання держави.
Рубрика: «Євреї з України» | НАновини – новини Ізраїлю
