Євреї з України: Моше Сегаль з Полтави, людина, яку заарештували за трублення в шофар в Єрусалимі на Йом-Кіпур

Історія Моше (Моше-Цві) Сегаля — це траєкторія Полтава → Єрусалим. Юність в українському єврейському середовищі, сувора навчальна рутина і перші сіоністські гуртки перетворюються на публічний жест свободи біля Стіни Плачу в Йом-Кіпур 1930 року. Він дав фінальний звук шофара — ткія ґедола — і був заарештований британською поліцією; того ж вечора рабин Авраам-Іцхак Кук домігся його звільнення. З цього кадру починається довгий шлях людини, яка не лише протестувала, але й будувала інститути єврейського життя.

Народження і дитинство в Полтаві (1904–1924)

Моше Сегаль народився в Полтаві 23 лютого 1904 року (6 швата 5664) в родині Авраама-Мордехая ха-Леві Сегаля і Хенни-Леї Мінкін. Його дім був традиційно єврейським, з глибокими релігійними і сіоністськими традиціями.

З ранніх років він відзначався жагою до книг. «Друга школа» Сегаля — це не гімназія, а громадська єврейська бібліотека Полтави, де він годинами читав філософські трактати, хроніки і публіцистику. Там він вперше познайомився з працями середньовічних мислителів, а паралельно залучився до полтавських молодіжних єврейських організацій: вже в 1916 році вступив до «Tikvat Yisrael», а з 1920 року активно брав участь у «Церей Ціон» і «Хехалуце». Ці союзи поєднували навчання з практикою і виховували в підлітках прагнення до алії — переселення в Ерец-Ісраель.

Під час Першої світової війни в місто на кілька років (1914–1921) евакуюють єшиву Мир, і Моше навчається в єшиві Мир саме в Полтаві приблизно з десятирічного до п’ятнадцятирічного віку. Це привчає його до дисципліни бейт-мідраша і «зв’язки» з трьох слів: Тора, Ерец-Ісраель, дія.

На початку 1920-х років Моше Сегаль перестав бути просто допитливим підлітком. Він став одним з тих, хто пов’язував «читачів» молодь з «практиками»: брав участь в організації хахшарот — сільськогосподарських стажувань для підготовки до переселення в Ерец-Ісраель. Ці табори допомагали підліткам і юнакам не лише фізично підготуватися до майбутнього життя, але й відчути єдність справи. Моше курував відправку хлопців на господарства півдня України, стежив, щоб громада в Полтаві була не лише центром вивчення книг, але й стартовим майданчиком для дій.

Ці двадцять років у Полтаві сформували його як «людину справи». Саме там поєдналися книжне навчання, громадська робота і перші лідерські якості, які він проніс через усе життя — від арешту біля Стіни Плачу до участі в підпільних організаціях і становлення Ізраїлю.

Довідка: що таке «єшива Мир» і до чого тут Полтава

Єшива «Мир» — одна з найвпливовіших литовських (ашкеназьких) академій Тори. Заснована в місті Мир (нині Білорусь) в 1815–1817 роках родиною Тиктинських (рави Шмуель, Авраам і Хаїм-Лейб Тиктинські), вона стала флагманом «воложинської» школи з акцентом на глибоке вивчення Талмуду і сувору навчальну дисципліну. На рубежі XIX–XX століть її посилили рав Еліягу-Барух Камай і його зять, майбутній рош-єшива рав Еліезер-Йехуда Фінкель; духовним «мотором» міжвоєнного періоду був машгіах рав Йерухам Левовіц — при ньому Мир називали «єшивою, де вирощують майбутніх голів єшив».

Ключ до нашої теми — полтавський період. З початком Першої світової війни, в 1914-му, єшиву евакуювали з Миру в Полтаву, де вона працювала до 1921 року. Саме в ці роки Моше Сегаль навчався в «Мирі» в Полтаві: бейт-мідраш, ритм навчання, партнерська відповідальність і «зв’язка» з трьох слів — Тора, Ерец-Ісраель і дія — формувалися у нього не в абстрактному «литовському» середовищі, а в конкретній українській Полтаві.

Після полтавського періоду у єшиви Мир була досить драматична доля:

• 1921 рік — після Громадянської війни і радянської влади в Україні стало неможливо підтримувати релігійний навчальний заклад. Єшива покинула Полтаву і повернулася в місто Мир (тоді — Польща).
• 1939 рік — після пакту Молотова-Ріббентропа і розділу Польщі частина Білорусі відійшла до СРСР. Єшива опинилася під радянською владою, що зробило її існування неможливим.
• 1940–1941 роки — керівники і студенти єшиви перебралися в Литву. Звідти, завдяки допомозі японського консула Тіуне Сугіхари і нідерландського дипломата Яна Звартендика, кілька сотень студентів отримали транзитні візи.
• 1941–1947 роки — біженці з єшиви опинилися в Шанхаї (Китай), який в той час знаходився під японською окупацією. Там єшива продовжувала функціонувати, що вважається унікальним випадком збереження традиційної талмудичної школи в роки Голокосту.

У Другу світову «Мир» пережив унікальну втечу «східним маршрутом»: Мир → Вільно/Кейдани (Литва) → транзитні візи → Кобе (Японія, 1941) → Шанхай (1941–1947).

Після війни з цієї лінії виросли два головні центри: в Єрусалимі (офіційно оформлений в 1944–1945 роках, район Бейт-Ісраель) і в Брукліні (Mirrer Yeshiva, оформлена в 1950-х під керівництвом рава Авраама Калмановича). Єрусалимську гілку послідовно очолювали рав Хаїм-Шмулевич, рав Нахум Парцовіц, рав Біньямін Бейніш Фінкель, рав Носон-Цві Фінкель; сьогодні нею керує рав Еліезер-Йехуда Фінкель разом з іншими старшими рос-єшивами (в т.ч. рав Іцхок Езрачи).

Де і скільки учнів зараз. Єрусалимська «Мир» — найбільша єшива у світі: за відкритими даними, в ній навчається близько дев’яти з лишком тисяч студентів (≈9–9,6 тис.). Американська Mirrer Yeshiva в Брукліні — це кілька сотень учнів (шкільна гілка і постшкільна програма), тобто значно менше, але історично ключова для збереження традиції в США.

Підсумок для нашого матеріалу простий: «Мир» — це «оксфорд» світу Тори; Полтава — його тимчасовий дім в 1914–1921 роках; Сегаль — один з тих, кого саме «полтавський Мир» сформував. Тому в його біографії ми так детально виділяємо і саму єшиву, і її зв’язок з Полтавою.

Полтава: українська і єврейська історія до наших днів

Середньовіччя. Перша згадка про Полтаву відноситься до 1174 року. Тоді це було укріплене поселення на річці Ворскла, що входило до складу Переяславського князівства.

Татаро-монгольська навала. У XIII столітті Полтава, як і інші міста Київської Русі, постраждала від походів Батия (1237–1240 рр.). Місто було зруйноване, населення частково знищене або угнано в полон. На кілька століть територія опинилася в сфері Золотої Орди.

Польсько-литовський період. З XIV століття Полтава знаходилася під владою Великого князівства Литовського, а потім Речі Посполитої. У цей період з’являються перші єврейські сім’ї і торговці.

Козацька епоха. У XVII столітті Полтава стає центром козацького полку. У роки повстання Богдана Хмельницького (1648–1657) місто відігравало помітну роль у боротьбі за автономію.

Полтавська битва. У 1709 році тут відбулася вирішальна битва Північної війни: союз Карла XII і Івана Мазепи був розгромлений Петром I. Після цього Полтава закріпилася за Московською державою.

Друга половина XVIII століття. У цей час у Полтаві вже існувала єврейська громада, хоча формально євреям було обмежено право проживання в центральних районах України. Незважаючи на це, тут формуються перші синагоги, благодійні каси і школи.

XIX століття. У 1802 році Полтава отримує статус губернського центру. Місто стає культурною столицею Лівобережної України: тут працює Іван Котляревський, починає навчання Микола Гоголь, відкриваються театри. Єврейська громада до цього часу досягає значного впливу: за переписом 1897 року у Полтаві жили 11 046 євреїв (20,5 % населення). Працювали 10 синагог, талмуд-тора на 300 учнів, жіноче училище, бібліотека (8 000 книг) і єврейська лікарня.

Перша світова і міжвоєнний період. У 1914–1921 роках у Полтаві знаходилася евакуйована з Білорусі знаменита єшива Мир — один з найбільших центрів вивчення Тори. У цей час тут навчався майбутній активіст Моше Сегаль. У 1926 році в губернії проживало близько 93 000 євреїв, у самому місті — 18 476 (20,1 % населення). Але до 1939 року частка скоротилася до 9,9 %.

Друга світова війна. Німці увійшли в Полтаву 18 вересня 1941 року. Вже 25 вересня розстріляли близько 5 000 євреїв, а 23 листопада — ще 3 000. Всього в роки окупації в області загинуло понад 22 000 євреїв.

Радянський період. Після війни громада відновилася частково, але в умовах атеїстичної політики. У 1959 році влада закрила останню діючу синагогу, і єврейське життя пішло в підпілля. Місто при цьому розвивалося як індустріальний і освітній центр УРСР.

Незалежна Україна. З кінця 1980-х років почалося відродження громади. У 1990-х у Полтаві з’явилися Хабад-центр, школа «Ор-Авнер», програма «Хесед Нефеш». За переписом 2001 року в місті проживало близько 1 800 євреїв (0,3 % населення).

Російська агресія (2022–2025). Полтава знову опинилася під ударами.

• 2 квітня 2022 року — перші ракетні обстріли по інфраструктурі.
• 3 вересня 2024 року — ракети вдарили по Військовому інституту зв’язку і лікарні: десятки загиблих, сотні поранених.
• 2 лютого 2025 року — ракета зруйнувала житлову п’ятиповерхівку, загинуло 14 осіб, включаючи дітей.
• 28 березня 2025 року — масова атака «шахедів» по промзонах.
• 3 липня 2025 року — дрони вдарили по військкомату і сусіднім будинкам.

Сьогодні. Незважаючи на загрози, Полтава залишається частиною незалежної України — адміністративним центром Полтавської області і важливим промисловим і культурним вузлом Центральної України. За різними даними, в місті проживає близько 280–320 тисяч осіб, а разом з прилеглими селами в міській громаді — до 600–650 тисяч. Єврейська громада, хоч і малочисельна, активно діє: синагога, центр Хабаду, школа «Ор-Авнер», соціальні проекти і меморіальні ініціативи нагадують про минуле і допомагають формувати майбутнє.

Євреї Полтави: відомі особистості

Історія єврейської громади Полтави відображається і в біографіях її видатних уродженців і жителів. Ці імена відомі далеко за межами України, а їхній внесок став частиною світової єврейської історії.

• Іцхок Іцхак Красильщиков — рабин, який отримав прізвисько «Гаон з Полтави». Він був автором фундаментального коментаря до Єрусалимського Талмуду і вважається однією з ключових фігур у його вивченні в ХХ столітті.
• Еліас Чериковер — народився і виріс у Полтаві. Історик, один із засновників Інституту єврейських досліджень YIVO у Вільно. Його праці присвячені історії єврейського життя і погромів у Східній Європі.
• Іцхак Бен-Цві — уродженець Полтави, другий президент Держави Ізраїль. У Полтаві отримав єврейську освіту, брав участь у сіоністському русі, а в Ізраїлі став однією з центральних державних фігур.
• Аліна Трейгер — народилася в Полтаві, стала першою жінкою-рабином, рукоположеною в Німеччині після Другої світової війни. Її діяльність стала символом нового етапу в розвитку юдаїзму в Європі.
• Якоб (Яша) Гегна — музикант-клезмер з Полтави, відомий скрипаль і педагог. Його ім’я пов’язане з розвитком єврейської музичної традиції на початку XX століття.
• Павло Герцик — полтавський полковник часів Івана Мазепи. Походив з єврейської родини, переселеної в Полтаву. Його рід зайняв помітне місце в козацькій і українській еліті XVIII століття.

Переїзд Моше Сегаля в Палестину і шлях до Котелю

У 1924 році Моше репатріюється в Палестину разом з батьками.

У Палестині Сегаль працює каменярем, навчається в «Мерказ ха-Рав», залучається до «Бейтар».

Літо-осінь 1929 року — оборона Тель-Авіва під час арабських погромів; біля Котелю він бере участь у демонстраціях і організаційній роботі. Восени 1930 року його затримують на кілька днів за участь у протесті проти візиту в Палестину британського заступника міністра у справах колоній д-ра Драммонда Шилза (Drummond Shiels); через кілька днів усіх затриманих відпускають за розпорядженням Високого комісара.

Епізод біля Котелю (1930): як це було

Після безладів 1929 року біля Стіни Плачу діяли поліцейські обмеження мандатної адміністрації: заборонялося приносити «демонстративні предмети культу» і трубити в шофар; поліція виконувала це вже в 1930-му (закон буде пізніше).

Йом-Кіпур 5691 припав на вечір 1 жовтня → вечір 2 жовтня 1930 року (а не на «21 вересня» — ця дата помилково згадується в кількох матеріалах).

Сегаль заздалегідь взяв шофар у рава Іцхака Авігдора Оренштейна (першого офіційного «рабина Стіни») і сховав його під талитом. Наприкінці Не’іли він дав довгий фінальний звук ткія ґедола, як прийнято завершувати піст; поліцейські затримали його на місці і відвели в дільницю Кішле.

Головний рабин Ерец-Ісраель рав Авраам-Іцхак Кук зателефонував адміністрації і заявив, що не завершить піст, поки Сегаля не відпустять; ближче до півночі Моше був на свободі.

Сегаль зробив це як релігійно-політичний жест: завершити Йом-Кіпур належною ткія ґедола біля святині і нагадати, що це місце — святиня єврейського народу.

Він свідомо завершив Йом-Кіпур ткією ґедолою біля Котелю, відкрито оспорюючи британські заборони і заявляючи право євреїв молитися за своїм звичаєм. Жест спрацював як мобілізація: після його арешту і втручання рава Кука шофар звучав там щорічно до 1948 року, перетворюючись на ритуал ненасильницької непокори.

У наступні роки до 1948-го за ініціативою Сегаля молодь щорічно контрабандно приносила до Котелю шофар і давала ткія ґедола — незважаючи на арешти і штрафи.

Що це був за закон і де «логіка» дат

Міжнародна Комісія по Стіні Плачу (голова — Еліель Льофгрен, члени — Шарль Бард, Йоханн ван Кемпен) завершила роботу в грудні 1930 року. Комісія визнала власність мусульманського вакфа на стіну і майданчик, а за євреями — право «вільного доступу для молитви» з застереженнями: забороною на шофар і переліком того, що можна/не можна приносити до стіни.

Ці висновки перетворили в право в Palestine (Western or Wailing Wall) Order in Council, 1931, що набрало чинності 8 червня 1931; за порушення — штраф 50 фунтів або в’язниця до 6 місяців. Отже, в 1930-му Сегаля затримали за чинними поліцейськими інструкціями, а в 1931-му той же режим кодифікували.

Після «звуку»: не лише протест, але й будівництво

Сегаль залишається людиною довгої дистанції.

У 1930-ті і 1940-ті він проходить через праві національні рухи (ЕЦЕЛь/Іргун з 1931, контакти з «Лехі» з 1943; паралельно — Брит ха-Бірьонім 1931–1932, Брит ха-Хашмонаім з 1937) — це видно по його організаційному «сліду». Після проголошення держави він йде в громадську рутину: в 1950-ті бере участь у становленні Кфар-Хабаду (селище засноване в 1949), працює в сільському господарстві і секретаріаті.

Після Червня 1967 (Шестиденна війна) Сегаль повертається в Старе місто і сприяє відродженню синагоги «Цемах Цедек» і регулярного міньяна; в 1970-ті бере участь у релігійно-громадських ініціативах по зміцненню присутності на святих місцях (включаючи рухи типу «Ель Хар ха-Шем»/«Ель Хар ха-Байт»).

Визнання і пам’ять

У1974 році він був удостоєний звання «Якір Єрушалаїм» (Почесний житель Єрусалима). Це одна з найвищих муніципальних нагород, якою відзначають людей, які внесли значний вклад у розвиток міста.

На його честь в Єрусалимі названа площа неподалік від гори Сіон. Цей факт підкреслює, що його ім’я і вчинок — трублення в шофар біля Стіни Плачу — закріпилися не лише в історичній пам’яті, але й в міській топоніміці столиці Ізраїлю.

Помер він в Йом-Кіпур 25 вересня 1985 (10 тішрея 5746), похований на Масличній горі.

Фінальна нота

Для нашої рубрики «Євреї з України» це майже навчальний приклад.

Полтава — не рядок в анкеті, а школа характеру: бібліотека і гуртки, навчання в єшиві Мир саме в Полтаві, досвід самоорганізації і хахшари. Єрусалим — продовження тієї ж лінії: там, де формальні правила принижують сенс молитви, він трубить; там, де шум стихає, він будує — селище, синагогу, громадські інститути.

І так, якщо хтось полізе у вікі з «21 вересня 1930» — вкажемо на 1–2 жовтня 1930 як реальні дати Йом-Кіпура 5691 і на те, що заборона спочатку була поліцейською, а 8 червня 1931 стала законом. Так знімаються всі «логічні» придирки.