- 22 Квітня, 2026
- 1:46 pm
- Коротко
Випад МЗС РФ — це не тільки атака на слова особисто Нетаньягу про Іран і Голокост. Це ще й демонстрація того, що для Кремля ізраїльські партнери з умовної «ліги ахерет», якими б зручними чи звичними вони не здавалися, не мають реальної цінності, коли на іншій чаші ваг лежать Іран, антизахідна коаліція і власний пропагандистський порядок денний.
21 квітня 2026 року російське МЗС фактично відкрило новий етап словесної атаки на Ізраїль, звинувативши прем’єр-міністра Біньяміна Нетаньягу в “неповазі до жертв Другої світової війни”, Голокосту і так званого «геноциду радянського народу». Приводом стала промова глави ізраїльського уряду на державній церемонії Дня пам’яті полеглих, де Нетаньягу заявив, що іранський режим планував новий Голокост і що при іншому розвитку подій назви Ісфахан, Фордо і Натанз могли б стати для єврейського народу такими ж символами катастрофи, як Освенцим, Майданек і Треблінка.
У своєму окремому заяві Марія Захарова не просто розкритикувала слова ізраїльського прем’єра, а спробувала вибудувати цілу ідеологічну конструкцію, де Ізраїль звинувачується в спотворенні історії, Україна — в нацизмі, а Іран фактично виводиться з-під головного удару.
Марія Захарова — один з найпомітніших публічних голосів російської зовнішньої політики. Вона займає посаду директора департаменту інформації та друку МЗС Росії і офіційного представника МЗС з серпня 2015 року; у відкритих біографічних довідках також зазначається, що вона входить до колегії МЗС Росії. Її відносини з верхівкою влади краще описувати не як «самостійний центр впливу», а як дуже лояльного публічного спікера системи. Формально вона працює у вертикалі МЗС під міністром Сергієм Лавровим, а фактично часто озвучує і захищає ширшу лінію Кремля щодо зовнішньої політики, війни проти України та міжнародних криз. Саме тому її заяви зазвичай сприймають не як особисту думку, а як частину офіційної російської позиції. Після початку повномасштабної війни проти України Захарова потрапила під санкції ЄС, Великобританії, США, Канади, Швейцарії, Австралії, Японії, України, Нової Зеландії та інших країн як одна з ключових публічних фігур російської державної лінії
Для ізраїльської аудиторії тут важливий не тільки сам тон російської реакції, але і її зміст. Москва не сперечається з Нетаньягу по суті загрози, що виходить від Тегерана. Замість цього російська сторона знову переводить розмову в звичний для себе пропагандистський жанр: моральне повчання, підміна понять, маніпуляція пам’яттю про Другу світову війну і спроба вбудувати Україну в будь-який міжнародний спір, навіть якщо спочатку йшлося про Іран і безпеку Ізраїлю.
Що саме сказав Нетаньягу і на що відповіла Захарова
У центрі скандалу — слова Нетаньягу про те, що
«в кожному поколінні вони піднімаються проти нас, щоб знищити нас — і в нинішньому поколінні теж. Режим в Ірані планував ще один Голокост. Він замишляв знищити нас за допомогою ядерних бомб і тисяч балістичних ракет».
Раніше ізраїльський прем’єр також попереджав, що якби Ізраїль не взяв долю в свої руки, «назви Ісфахан, Натанз, Фордо і Бушер звучали б так само, як Освенцим, Майданек і Собібор».
Для ізраїльського суспільства ця логіка зрозуміла. Коли глава уряду говорить про Іран через образи Голокосту, він апелює не до абстрактної історичної аналогії, а до найглибшої точки єврейської історичної пам’яті — до страху перед повторенням катастрофи і до переконання, що Ізраїль зобов’язаний запобігти такій загрозі заздалегідь.
Відповідь Марії Захарової була побудована як демонстративне заперечення цієї рамки. Вона їдко запитала: «А перший Голокост теж Іран здійснив?» — і нагадала, що в 1943 році Іран при Мохаммеді Резі Пехлеві оголосив війну нацистській Німеччині. Далі російська представниця пішла за звичною схемою розширення звинувачення, стверджуючи, що відповідальність за Голокост несуть не тільки нацистська Німеччина і фашистська Італія, але і «прибалтійські та українські колабораціоністи», після чого знову перевела удар на Київ.
Чому це не просто полеміка, а політична технологія
Сенс такої відповіді не в уточненні історичних деталей.
Сенс у тому, щоб відвести розмову від іранської загрози і замінити її суперечкою про те, хто має право користуватися історичними аналогіями. Москва фактично говорить Ізраїлю: ви не вправі описувати можливу загрозу знищення своїми власними словами, якщо ці слова не збігаються з російською державною версією пам’яті про Другу світову війну.
Це особливо показово, тому що сама російська риторика давно будується на постійному змішуванні різних епох, понять і конфліктів. Там поруч існують «нацизм», «фашизм», «геноцид радянського народу», Україна, НАТО, Друга світова війна і будь-які сучасні противники Кремля. Коли Захарова звинувачує Ізраїль у підміні понять, це звучить як класична інверсія: саме російська пропаганда роками перетворює історію в інструмент поточної політичної боротьби.
Як Москва використовує тему Голокосту проти Ізраїлю
У своєму пості Захарова написала, що згадка Освенцима, Майданека і Собібору в контексті загрози Ізраїлю «ядерного Голокосту» з боку Ірану — це «прояв неповаги до всіх жертв Другої світової, жертв геноциду радянського народу, жертв Голокосту, а також воїнів Червоної Армії, що звільняли табори смерті».
За її версією, це «недоречно», тому що нібито «підміняє поняття і спотворює історичні факти».
Тут і знаходиться головне ідеологічне ядро російської позиції.
Москва намагається нав’язати Ізраїлю думку, що навіть загроза його можливого знищення не може бути описана через поняття, народжені єврейським історичним досвідом, якщо ці поняття не схвалені російським зовнішньополітичним апаратом. Іншими словами, Кремль претендує не просто на свою інтерпретацію війни, а на право контролювати чужу пам’ять.
Для Ізраїлю це особливо чутливо. Держава Ізраїль виникла після Катастрофи саме як простір, де єврейський народ більше не повинен просити у когось дозволу на самооборону. Коли ж російське МЗС починає повчати ізраїльського прем’єра, як йому можна чи не можна говорити про загрозу знищення, це виглядає не як захист пам’яті, а як спроба політичного тиску через пам’ять.
Чому в цьому тексті Росія фактично прикриває Іран
Не менш важлива і інша цитата з поста Захарової.
Вона окремо заявила: «Кому, як не Ізраїлю, відомо, що Бушер — це проект виключно про мирний атом, що багаторазово підтверджено МАГАТЕ». А потім запропонувала прислухатися до слів Сергія Лаврова про те, що головним питанням має залишатися недопущення появи у Ірану ядерної зброї, а орієнтиром може бути повернення до формули угоди 2015 року.
Це вже не просто суперечка про риторику Нетаньягу.
Це фактично дипломатичний захист іранської позиції під виглядом розмови про факти і міжнародний контроль. Москва знову намагається представити проблему так, ніби головна небезпека тут — не дії Тегерана і не страх Ізраїлю перед іранською програмою, а нібито надмірна емоційність і історична «неакуратність» ізраїльського керівництва.
Для ізраїльської аудиторії цей момент особливо важливий. Коли Росія одночасно атакує порівняння з Голокостом, захищає «мирний атом» у Бушері і посилається на попередні домовленості по Ірану, стає ясно: мова йде не про історичну чутливість, а про цілком конкретну зовнішньополітичну лінію.
У цьому контексті НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency вважають принциповим підкреслити: російська реакція на слова Нетаньягу — це не суперечка про коректність формулювань, а спроба перехопити саму рамку обговорення. Ізраїль говорить про потенційну екзистенційну загрозу. Москва відповідає так, щоб обговорювали вже не Іран, а те, наскільки Ізраїль має право на свою мову історичної тривоги.
Навіщо Захарова знову вплела сюди Україну
Один з найпоказовіших елементів її поста — повернення до української теми.
Захарова написала, що з 2014 року Ізраїль нібито «слова поганого не сказав київському режиму», який, за її версією, зробив національними героями «катів єврейського народу» та інших «бандерівців і СС-галічан». Потім вона додала ще одну типову кремлівську конструкцію: нібито за спонсоруванням нацистської партії стояв Банк Англії, а «в цілому все ті ж», хто зараз стоїть за Києвом.
Для Москви це вже стандартний механізм.
Будь-яка розмова про війну, пам’ять, жертви, антисемітизм або Голокост у російській риториці майже автоматично призводить до нападок на Україну. Це не випадковість, а системна пропагандистська схема. Ізраїль у такій схемі потрібен не як співрозмовник, а як символічний ресурс: російська дипломатія намагається використати чутливість єврейської теми, щоб посилити власну антіукраїнську лінію.
Що все це означає для Ізраїлю
Для Ізраїлю цей епізод важливий одразу на кількох рівнях.
По-перше, він показує, що Росія все частіше говорить з єврейською державою мовою не партнерства, а ідеологічного тиску.
По-друге, він демонструє, що тема Голокосту в російській зовнішній політиці давно використовується не як пам’ять про трагедію, а як інструмент впливу.
По-третє, він підтверджує: коли Ізраїль говорить про Іран як про екзистенційну загрозу, Москва прагне не обговорювати саму загрозу, а дискредитувати форму, в якій Ізраїль про неї говорить.
Саме тому нинішній скандал ширший, ніж просто словесна перепалка між Нетаньягу і Захаровою. Це частина боротьби за право визначати сенс історії, мову пам’яті і рамку розмови про сучасне зло. Росія намагається сказати Ізраїлю: ми будемо вирішувати, що для вас допустимо порівнювати з Голокостом, а що ні. Для єврейської держави сама постановка такого питання вже виглядає глибоко проблемною.
Чому цей випад Москви важливий ще й як сигнал самому Ізраїлю
Окремої уваги заслуговує і політичний сенс самої атаки на особисто Біньяміна Нетаньягу. Усередині Ізраїлю це фігура глибоко суперечлива. У нього є твердий електоральний табір, але є і потужне суспільне відторгнення, пов’язане як з внутрішньою політикою, так і з питаннями безпеки, судової реформи, війни і особистого політичного виживання. При цьому протягом багатьох років Нетаньягу надавав велике значення особливим і, як він сам любив показувати, майже особистим робочим відносинам з Путіним.
Саме тому нинішній наїзд з боку Москви виглядає для ізраїльської аудиторії особливо показово. Російська сторона атакує не якогось завідомо антиросійського ізраїльського політика, а людину, яку в самій Росії ще недавно намагалися сприймати як зручного, зрозумілого і прагматичного партнера. Це змінює саму оптику того, що відбувається. Виходить, що навіть наявність попередніх контактів, обережної риторики і спроб зберігати канали зв’язку не дає Ізраїлю жодних гарантій від публічного політичного приниження, якщо в Москві вважають, що їхні інтереси зачеплені.
Що це говорить про реальні пріоритети Кремля
Епізод з Захаровою показує просту річ: для Москви Іран і власні стратегічні інтереси явно важливіші за будь-які попередні «дружні відносини» з ізраїльськими лідерами. Коли виникає вибір між зручним для Кремля образом Нетаньягу як старого співрозмовника і необхідністю захистити Тегеран, Москва без вагань обирає друге.
Більше того, ця історія демонструє, що в логіці Кремля так звані друзі з зовнішнього кола цінні лише доти, поки вони не заважають більшій геополітичній грі. Як тільки мова заходить про союз з Іраном, антіізраїльську риторику або пропагандистську атаку, жодна стара дипломатична хімія вже не має значення. Для Ізраїлю це неприємне, але важливе нагадування: у путінській системі координат особисті контакти, компліменти і попередні канали зв’язку завжди вторинні порівняно з інтересами режиму.
Чому це важливо для ізраїльського суспільства
Для багатьох в Ізраїлі довго існувало уявлення, що особливий стиль спілкування Нетаньягу з Путіним може хоча б частково пом’якшувати російську лінію. Але нинішня історія показує протилежне. Якщо Москва публічно б’є навіть по такому ізраїльському прем’єру, значить, межа цієї «особливої зв’язку» давно досягнута або, можливо, завжди була сильно перебільшена.
У цьому сенсі випад Захарової — це не тільки атака на слова Нетаньягу про Іран і Голокост. Це ще й демонстрація того, що для Кремля ізраїльські партнери з умовної «ліги ахерет», якими б зручними чи звичними вони не здавалися, не мають реальної цінності, коли на іншій чаші ваг лежать Іран, антизахідна коаліція і власний пропагандистський порядок денний.