- 30 Березня, 2026
- 7:11 pm
- Україна
28 березня 2026 року одразу кілька українських майданчиків винесли на порядок денний тему, яка для країни під час війни звучить не як культурна формальність, а як питання державної самоідентифікації. Йдеться про створення в Києві Пантеону видатних українців — простору, куди в майбутньому можуть перенести прах відомих українських діячів, похованих за межами країни. Про це в той день написали 24 Канал і Укрінформ, причому друге джерело повідомило, що найближчим часом Кирило Буданов має намір подати Володимиру Зеленському пропозиції щодо цього проєкту.
Для ізраїльського читача ця історія читається дуже чітко. Країна, яка воює за виживання, одночасно намагається зібрати власну історичну карту: не тільки захистити живих, але й повернути додому мертвих, чиї імена розкидані по кладовищах Європи та світу. У державах, де пам’ять — це частина політичного фундаменту, такі кроки майже ніколи не бувають другорядними. Вони завжди про майбутнє, навіть коли говорять про минуле.
Що саме обговорюють у Києві
Нарада відбулася 28 березня, а проєкт вже готують до передачі президенту
За даними Укрінформу від 28 березня 2026 року питання Пантеону обговорювали на спеціальній нараді за участю керівництва Верховної Ради, представників Офісу президента, науковців, громадських діячів, Українського інституту національної пам’яті, уряду та профільних організацій. Після цієї зустрічі Кирило Буданов заявив, що держава «нарешті повинна створити Пантеон видатних українців», а результати обговорення та пропозиції планується винести на розгляд президента вже найближчим часом.
Того ж дня 24 Канал пояснив саму логіку проєкту: йдеться про перепоховання відомих українців, які поховані за кордоном, і про створення в Києві окремого місця національної пам’яті. Там же підкреслювалося, що цю ідею обговорювали разом з представниками влади, істориками, громадськістю та Інститутом національної пам’яті, а сама тема пов’язана з відновленням історичної пам’яті в умовах триваючої війни.
Це важлива дата — 28 березня 2026 року. Саме з неї тема перестала бути просто експертним побажанням і увійшла в політичну площину. Війна взагалі прискорює подібні процеси. Те, що в спокійні роки могло б обговорюватися місяцями на круглих столах і академічних конференціях, під час війни досить швидко перетворюється на державний проєкт, тому що питання пам’яті починає працювати майже як питання оборони — тільки в символічному вимірі. Це вже не суперечка про смаки. Це суперечка про те, як нація оформляє саму себе.
Київ говорить не про пам’ятник, а про механізм повернення
Судячи з публікацій, завдання полягає не тільки в тому, щоб вибрати красиве місце в столиці і назвати його Пантеоном. Буданов, як передає Укрінформ, говорив про необхідність визначити остаточний перелік фігур і конкретне місце в Києві, де Пантеон буде створено. 24 Канал доповнював, що окремо обговорюється і можлива роль Національного військового меморіального кладовища у цьому процесі.
Тут і починається найсерйозніша частина історії. Тому що одне діло — виголосити сильну формулу про повернення видатних українців додому. І зовсім інше — перетворити її на працюючу систему: список імен, дипломатичні запити, юридичні процедури, транспортування останків, згода родичів, міжнародне право, внутрішній консенсус. Ізраїльському суспільству це добре знайомо: пам’ять ніколи не тримається тільки на словах. Вона вимагає інститутів, архівів, правил і, іноді, дуже довгої державної витримки.
Кого Україна хоче повернути і чому рахунок вже йде на десятки країн
На 28 березня дипломати вже ідентифікували 98 поховань у 21 країні
Одна з найзмістовніших цифр прийшла саме з обговорень 28 березня 2026 року. За словами заступника міністра закордонних справ Мар’яни Беци, яких цитує 24 Канал, українські дипломатичні установи вже ідентифікували поховання 98 українців у 21 країні світу. Серед них — політичні, військові, культурні та громадські діячі різних епох, в тому числі періоду УНР, ЗУНР, ОУН-УПА та уряду в еміграції.
Це робить проєкт Пантеону куди більш масштабним, ніж може здатися з заголовку. Перед Києвом не одна могила і не один жорсткий спір про конкретну фігуру. Перед ним ціла розсіяна географія української історії. Люди, які вважалися своїми для держави, але померли і були поховані в еміграції, вигнанні, на чужій землі, часто в тих країнах, де українська пам’ять трималася не на державі, а на діаспорі, церковних громадах і окремих сім’ях. Для України це не тільки меморіальний, але й майже геополітичний сюжет: країна збирає свою історію назад.
Історик Юрій Юзич, якого також цитував 24 Канал 28 березня 2026 року, окремо підкреслював, що особливу увагу потрібно приділити похованням, які залишилися без належного догляду з боку місцевих громад або дипломатичних установ. За його словами, через особливості законодавства в різних країнах деякі такі могили можуть бути втрачені або ліквідовані, і тому їх потрібно терміново ідентифікувати, особливо в Європі.
І ось тут тема стає ще жорсткішою. Це вже не романтична розмова про повернення великих імен. Це питання терміновості. Тому що якщо держава запізниться, частина цих місць пам’яті може зникнути фізично. Не в переносному сенсі, а буквально.
Перепоховання вимагатиме згоди нащадків і дотримання законів різних країн
Укрінформ 28 березня окремо передавав слова Буданова про те, що кожен крок — «від юридичних процедур до перенесення праху» — повинен здійснюватися зі згодою нащадків і з дотриманням законодавства. У тому ж матеріалі підкреслювалося, що йдеться про «велику комплексну програму» з повернення історії та правди, а не про точковий жест.
Для ізраїльської аудиторії це важливий нюанс. Тому що саме на таких деталях зазвичай руйнуються найкрасивіші державні ідеї. Якщо у проєкту не буде зрозумілої юридичної основи, його легко перетворити або в безкінечний бюрократичний тупик, або в політизований конфлікт навколо окремих імен. Тому суха, майже канцелярська частина теми тут анітрохи не менш важлива, ніж символічна. І, мабуть, навіть важливіша.
У цьому місці НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency бачать головний нерв всієї історії: Україна намагається створити не просто меморіальний об’єкт у Києві, а державну мову повернення. Повернення тіл, імен, доль і власної історичної безперервності. Але вийде це тільки в тому випадку, якщо за емоційною силою ідеї встигне реальна інфраструктура держави.
Як Пантеон пов’язаний з новою політикою пам’яті в Україні
Ще 5 березня Алфьоров говорив про необхідність упорядкувати стихійні меморіали
Якщо дивитися ширше, історія з Пантеоном не висить окремо від решти меморіальних процесів в Україні. Ще 5 березня 2026 року голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров в інтерв’ю, про яке писав Укрінформ, заявив, що стихійні народні меморіали загиблим на війні потрібно упорядкувати по всій країні. Тоді він окремо говорив про роботу над Стіною пам’яті Михайлівського собору в Києві, яку хочуть вивести на державний рівень, а також про необхідність по-новому оформити меморіальний простір на Майдані Незалежності після війни.
Це дуже важлива дата — 5 березня 2026 року. Вона показує, що українська держава вже кілька тижнів говорить не про одиничні символічні акції, а про більш широку перебудову культури пам’яті. Тобто Пантеон видатних українців — це, ймовірно, не випадковий окремий проєкт, а частина більшої лінії: від стихійної народної скорботи до оформленої національної меморіальної системи.
Саме тут для ізраїльського читача історія стає особливо об’ємною. Україна не просто будує новий об’єкт у Києві. Вона намагається з’єднати кілька пластів пам’яті одразу: загиблих у нинішній війні, героїв минулих поколінь, розкидані могили еміграції, уразливі поховання за кордоном і центральні меморіальні точки всередині країни. Це не швидкий процес. І, швидше за все, не безконфліктний. Але це саме той тип роботи, який відрізняє державу, зайняту не тільки фронтом сьогоднішнього дня, але й тим, яким буде її історичне обличчя завтра.
Якщо підводити підсумок без зайвого пафосу, то проєкт Пантеону, про який публічно заговорили 28 березня 2026 року, — це не просто новина про можливі перепоховання в Києві. Це ознака того, що Україна під час війни намагається зібрати розсіяну національну пам’ять в одному місці і надати їй державну форму. А такі рішення майже завжди переживають сам новинний цикл. Вони залишаються надовго.