Війна США та Ізраїлю проти Ірану розколола Захід сильніше, ніж очікували

Війна США та Ізраїлю проти Ірану, що почалася 28 лютого 2026 року, стала не лише близькосхідною кризою, але й серйозним випробуванням для відносин між Вашингтоном та Європою.

Конфлікт посилив напруженість між Європейським союзом та адміністрацією президента США Дональда Трампа, вдарив по довірі до американських гарантій безпеки і знову змусив європейські столиці говорити про стратегічну автономію.

Для Ізраїлю ця історія також важлива. Йдеться не лише про Іран як прямого ворога єврейської держави, але й про те, як війна проти Тегерана змінює баланс сил між США, Європою, Україною та всім західним табором.

Європа спочатку мовчала, але швидко відчула ціну війни

У перші дні після початку війни більшість європейських лідерів уникали відкритої критики дій США та Ізраїлю. Частина урядів в ЄС розраховувала, що коротка військова кампанія ослабить Іран — одного з головних партнерів росії — і одночасно допоможе налагодити відносини з адміністрацією Трампа після попередніх конфліктів.

Для Європи це виглядало як незручний, але зрозумілий розрахунок.

Якщо Тегеран буде ослаблений, росія втратить важливого військового та технологічного партнера. Якщо Вашингтон побачить лояльність європейців, відносини з Білим домом можна буде частково відновити. Особливо після місяців тиску з боку Трампа з інших чутливих питань, включаючи Гренландію.

Але ця логіка швидко почала тріщати.

Прем’єр-міністр Іспанії Педро Санчес з самого початку виступив проти війни. Італія пізніше відмовилася дозволити використання своїх військових баз для операцій проти Ірану. При цьому генеральний секретар НАТО Марк Рютте підтримав дії, спрямовані проти Тегерана.

Більшість європейських країн не стали брати участь у наступальних операціях безпосередньо. Але деякі фактично допомагали американським військовим через свою інфраструктуру. Особливе значення отримала база Рамштайн у Німеччині, яка стала важливим координаційним центром операцій США на Близькому Сході.

Британська база RAF Fairford також опинилася в центрі уваги: звідти, за даними вихідного матеріалу, вилітали американські бомбардувальники, задіяні в кампанії проти Ірану.

Для європейських союзників проблемою стала не лише сама операція. Набагато небезпечніше виглядало інше: відсутність широких попередніх консультацій всередині НАТО. Це стало ще одним сигналом, що трансатлантичне партнерство більше не працює так, як раніше.

Іранська відповідь вдарила по ринках, Україні та довірі до США

Після ударів США та Ізраїлю Іран перекрив Ормузьку протоку — один з ключових маршрутів транспортування нафти та природного газу у світі.

Для Європи це відразу стало не військовою теорією, а економічною реальністю. Порушення судноплавства вплинуло на світові ринки, посилило тривогу навколо цін на енергоносії і знову показало, наскільки Близький Схід пов’язаний з повсякденним життям європейських країн.

З затягуванням конфлікту ставало ясно: війна не обов’язково ослаблює всіх противників Заходу. В окремих аспектах вона, навпаки, створює для них нові можливості.

Зростання цін на нафту посилило доходи росії від експорту енергоресурсів. Для України це тривожний сигнал, тому що російська військова машина безпосередньо залежить від грошей, технологій, обходу санкцій та зовнішніх партнерів.

Саме тут ізраїльська аудиторія повинна бачити ширший контекст. Іран — ворог Ізраїлю. Але Іран також партнер росії, яка веде війну проти України і використовує іранські дрони в атаках по українських містах. Тому будь-який великий конфлікт навколо Тегерана неминуче відображається не лише на Близькому Сході, але й на українському фронті.

У середині цієї картини НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency розглядає війну проти Ірану не як окремий епізод, а як частину великого ланцюга: Ізраїль, Україна, США, Європа, енергетика, зброя, ППО та довіра між союзниками вже пов’язані між собою набагато тісніше, ніж це було ще кілька років тому.

Окремою проблемою стали можливості американського оборонно-промислового комплексу.

У міру витрати озброєнь збільшилися терміни постачання зброї союзникам. У вихідному матеріалі окремо згадується березневе оголошення про багаторічну затримку постачання систем ППО Patriot для Швейцарії. Для Європи це стало болісним прикладом: навіть багаті та стабільні партнери США більше не можуть бути впевнені, що отримають критично важливі системи вчасно.

На цьому тлі посилилися побоювання, що підтримка України може скоротитися ще сильніше. Особливо після попереднього обмеження американської допомоги при Трампі.

Європа знову говорить про самостійну оборону

Війна проти Ірану загострила конфлікт між Білим домом та європейськими союзниками. Трамп критикував європейські країни за відмову брати участь у наступальних діях проти Тегерана і погрожував скороченням американської присутності в НАТО.

Для Європи це стало моментом неприємної ясності.

Якщо США можуть почати велику операцію без достатніх консультацій, вимагати підтримки, а потім погрожувати союзникам за обережність, значить попередня модель безпеки більше не виглядає надійною. Багато європейських політиків та аналітиків дійшли висновку, що після завершення близькосхідного конфлікту відносини з Вашингтоном вже не повернуться до попереднього стану.

Розмова про стратегічну автономію Європи з старої бюрократичної формули перетворилася на практичне питання.

Європейські країни все частіше обговорюють необхідність самостійно захищати свої інтереси, більше інвестувати в оборону і активніше брати участь у стабілізації ситуації на Близькому Сході. Серед пропозицій — створення нового формату переговорів з регіональної безпеки за участю не лише європейських держав, але й країн Перської затоки, Ірану, а також важливих азійських партнерів, включаючи Індію, Японію та Південну Корею.

Це не означає, що Європа готова замінити США вже завтра.

Але тренд очевидний: довіра до американських гарантій ослабла. Успішні атаки Ірану на держави Перської затоки, незважаючи на американську військову присутність у регіоні, посилили відчуття, що навіть бази США більше не є абсолютним захистом.

Для Ізраїлю висновок теж непростий.

З одного боку, США залишаються ключовим стратегічним союзником Ізраїлю. Без американської підтримки неможливо уявити нинішню архітектуру безпеки на Близькому Сході. З іншого боку, війна показала: навіть союзники США починають сумніватися в стійкості американської лінії, якщо вона залежить від політичної волі конкретної адміністрації.

Що це означає для Ізраїлю

Ізраїлю не можна сприймати розкол між Європою та Вашингтоном як далеку дипломатичну проблему.

Якщо західний табір менш узгоджений, Іран отримує більше простору для маневру. Якщо Європа сумнівається в США, ускладнюється загальна стратегія тиску на Тегеран. Якщо американський ВПК перевантажений, виникають питання про швидкість постачання ППО, ракет, боєприпасів та критичних технологій.

А якщо підтримка України скорочується, виграє росія — партнер Ірану та один з ключових гравців нової антизахідної осі.

Тому війна США та Ізраїлю проти Ірану стала не лише військовим епізодом. Вона показала, що західна система безпеки входить у період глибокої перебудови.

Ізраїлю в цій ситуації важливо не лише зберігати союз з США, але й уважніше працювати з Європою, Україною та державами регіону. Потрібні практичні зв’язки по ППО, боротьбі з дронами, кіберзахисту, санкціям, енергетичній безпеці та відстеженню постачання технологій ворогам.

Головне питання тепер не в тому, хто формально підтримав чи не підтримав операцію проти Ірану.

Головне питання — чи зможе Захід діяти як єдина система, коли проти нього вже працює мережа пов’язаних загроз: Іран, росія, проксі-групи, енергетичний шантаж, атаки на морські маршрути та тиск на Україну.

Для Ізраїлю це не академічна дискусія. Це питання безпеки країни, стійкості союзів та здатності заздалегідь бачити, де наступна криза Близького Сходу може вдарити не лише по Тель-Авіву чи Хайфі, але й по Києву, Варшаві, Берліну, Лондону та Вашингтону.