- 18 Грудня, 2025
- 4:06 pm
- Ізраїль, Україна
У квітні-травні 1948 року Василь Тарасенко очолював делегацію УРСР на спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН з “палестинської проблеми”. На цій сесії він зіграв вирішальну роль у створенні держави Ізраїль.
Його по праву вважають творцем Держави Ізраїль.
Бен-Гуріон через Моше Шарета в розмові з ним по телефону в ніч з 14 на 15 травня 1948 р. (14 травня в Тель-Авіві була проголошена незалежність держави Ізраїль) передав українському дипломату від себе особисто і від уряду Ізраїлю подяку за виступ на засіданні спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН, яке зіграло значну роль у долі Ізраїлю.
Крім того, Бен-Гуріон доручив Моше Шарету отримати від Тарасенка його згоду на присудження йому звання почесного громадянина Ізраїлю. Як зазначив тоді Моше Шарет, це був би перший випадок надання почесного громадянства представнику іноземної держави. Але, обговоривши з Тарасенком неминучі в той час для нього особисто і його сім’ї цілком передбачувані наслідки, вирішили, що буде розумно утриматися від такого кроку.
Як це було
Василь Якимович Тарасенко був головою української делегації на позачерговій сесії Генеральної Асамблеї ООН і зіграв вирішальну роль у голосуванні з питання створення держави Ізраїль у травні 1948 року.
За словами самого Тарасенка, ставлення до ідеї єврейської держави в радянській делегації було прохолодним, але існувала директива Сталіна голосувати за створення Ізраїлю, і ослухатися “господаря” було немислимо, незважаючи на невдоволення. Сталін підтримував створення єврейської держави, розраховуючи на кілька факторів, включаючи надію на соціалістичну орієнтацію цієї країни і прагнення ослабити позиції Великобританії на Близькому Сході з його величезними запасами нафти.
Як відомо, інтереси СРСР і США в цьому питанні збіглися, тому 29 листопада 1947 року на розгляд Генеральної асамблеї ООН були винесені дві резолюції:
одна — британська — про створення єдиної держави Палестина, де євреї стали б національною меншиною (всупереч знаменитій Декларації Бальфура, про яку британський уряд на той час “забув”),
і інша — радянсько-американська — про розділ Палестини на дві незалежні держави, єврейську і арабську.
Прийняття другої резолюції було далеко не очевидним, багато країн сумнівалися, араби були категорично проти, мобілізувати більшість було складно. Американцям довелося спеціально привезти на засідання представників Філіппін і Парагваю, виразно дивлячись представнику Філіппін в очі. В результаті набралося дві третини голосів: 33 за розділ Палестини, 13 — проти, 10 — утрималися.
А далі почалося найцікавіше. Генеральна асамблея постановила, що прийнята резолюція залишиться в силі тільки в тому випадку, якщо на наступній сесії, призначеній на 14 травня 1948 року, в день закінчення британського мандата, не буде прийнято інше рішення. Повторне голосування мало відбутися не пізніше 18:00.
Тим часом почалася “холодна війна” і гонка озброєнь, і до травня 1948 року США змінили свою позицію на 180 градусів, вирішивши підтримати Великобританію, чий вплив здавався менш небезпечним, ніж зростаючий вплив Радянського Союзу. Таким чином, до 14 травня проти розділу Палестини вже були 40 країн, а “за” — тільки СРСР, Україна, Білорусь, Польща, Чехословаччина і Югославія.
Однак, коли США вирішили підтримати англійський проект, здавалося, що більшість проголосує за об’єднану державу.
Доля Палестини остаточно вирішувалася 14 травня 1948 року.
Усі думали, що голосування вже визначено.
За пропозицію СРСР були готові проголосувати тільки 6 держав. Остаточне рішення мало бути прийнято до 18 годин 14 травня 1948 року.
Якби голосування не відбулося з якихось причин, вступило б у силу попереднє рішення: створення на території підмандатної Палестини двох держав — арабської і єврейської.
За 20 хвилин до закінчення засідання голова, представник Аргентини, перервав виступ голови радянської делегації Андрія Громико і оголосив про початок голосування за резолюцію, запропоновану Великобританією.
Несподівано, в обхід усіх правил і регламентів, представник України Василь Тарасенко, виступ якого не був запланований у порядку денному, побіг до трибуни, вигукуючи щось англійською. “I want to state my point of you” (“Я хочу поговорити про Вас”), — заявив він голові, помилково вживши “point of you” замість “point of view” (точка зору).
Голова, побачивши в заяві загрозу, вибіг із зали за поліцією, а Тарасенко почав свою промову. Делегати погано розуміли його англійську і не відразу зрозуміли, що український дипломат тягне час. На початку сьомої голова Арсе повернувся з поліцією і, поглянувши на годинник, зрозумів, що ставити питання про Палестину на голосування не можна, оскільки голосування після 18 годин було б незаконним.
Коли Арсе збирався закрити сесію, слово попросив голова делегації США генерал Осборн. Він попросив продовжити роботу сесії, щоб зв’язатися з президентом США Гаррі Труменом для обговорення ситуації, що склалася. Пропозиція генерала Осборна була прийнята.
“Приблизно через 1,5—2 години, — згадує Тарасенко, — Осборн повідомив, що США переглянули свою позицію з палестинського питання і погодилися з рішенням про створення на території Палестини двох незалежних держав: єврейської і арабської”.
Чому тоді Василя Тарасенка не видалили з трибуни ООН? Чому вражений доктор Арсе втік? Чому присутні, ніби загіпнотизовані, півгодини слухали його промову і не вимагали голосування? Чому всі на півгодини буквально заціпеніли? Яка сила паралізувала їх? І яка сила підняла самого Тарасенка з місця і допомогла йому здійснити, здавалося б, неможливе? Він зізнавався, що сам не міг цього пояснити. Можливо, сталося те саме «звичайне диво», яке, як правило, здійснює тільки одна сила — вища. Відновлення держави Ізраїль, як пише Елі Ліхтенштейн, — одне з таких чудес.
За два місяці до закінчення своєї каденції Василя Тарасенка відправили у відпустку, і він вже не повернувся в Америку, будучи відстороненим від роботи “за активну проізраїльську позицію і український сепаратизм”. За проізраїльську позицію його особисто лаяв Хрущов: “Якого біса ти поліз на трибуну?! Нехай би Громико виступав, так ні, знайшли тебе — дурня”. Тарасенко наївно відповів, що зробив це за власною ініціативою, на що Хрущов махнув рукою і сказав: “Тим гірше для тебе”.
Однак серйозних санкцій не послідувало. Тарасенко повернувся до Києва і очолив кафедру історії зарубіжних країн в університеті, де залишався на цій посаді до 1982 року. Кафедри він позбувся після виступу проти хабарництва. Лекції читав українською мовою, що в ті часи не викликало звинувачень у бандерівщині.
Він очолював громадський фонд “Україна — Ізраїль”, отримував листи від Біньяміна Нетаньяху і Давида Леві, міністра внутрішніх справ Ізраїлю 90-х років. На 50-річчя Ізраїлю він разом із сином і дочкою відвідав Ізраїль, був захоплений побаченим і сподівався, що Україна зможе повторити “ізраїльське диво”.
Помер 22 березня 2001 року. Похований на Байковому кладовищі столиці України.
Читайте нас у каналах Новини Ізраїлю Nikk.Agency Новини Ізраїлю в — Telegram, — Facebook, — Google News
