- 9 Жовтня, 2026
- 12:05 pm
- В світі
5 жовтня 2026 року в Києві представили пілотну версію цифрового архіву Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр». З 2023 року для проєкту створено близько 100 тисяч цифрових копій документів, фотографій, листів і свідчень. Особливе місце займає колекція Іллі Левітаса — людини, яка понад сорок років збирала свідчення Голокосту, повертала імена вбитих і допомагала відновлювати зв’язки між єврейськими громадами України та Ізраїлю.
Автор: Олена Гунько
Презентація відбулася через шість днів після 85-ї річниці масових розстрілів київських євреїв. У вересні 1941 року нацисти за дві доби вбили в Бабиному Яру 33 771 людину. Тепер дослідники намагаються відновити те, що залишилося за цією страшною цифрою: імена, сім’ї, адреси, листи, голоси тих, хто вижив.
Для Ізраїлю ця робота має цілком конкретне значення. Нащадки українських євреїв живуть у Хайфі, Єрусалимі, Тель-Авіві та інших містах. Частина їхніх сімейних історій обірвалася в роки Голокосту, частина збереглася в розрізнених документах. Новий архів може допомогти з’єднати ці фрагменти, хоча поки опублікована лише невелика частина оцифрованого зібрання.
Що сталося в Києві 5 жовтня
Проєкт представили Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр» та Research Centre Ukraine — український дослідницький центр німецького Фонду Макса Вебера. Технологічним партнером виступила компанія «Архівні інформаційні системи», яка займається професійною оцифровкою, каталогізацією та створенням електронних архівних платформ.
Генеральний директор заповідника Роза Тапанова розповіла про масштаби зібрання. У ньому зберігаються свідчення не лише масового вбивства євреїв, але й довоєнного життя Києва, долі окремих сімей, суспільних зв’язків і діяльності людей, які після війни домагалися збереження пам’яті.
Ірина Клименко, яка очолює український дослідницький центр Фонду Макса Вебера, звернула увагу на значення колекції Левітаса для європейських істориків. Такі зібрання допомагають вивчати Голокост через повсякденне життя людей, а не виключно через документи злочинців і статистику знищення.
Науковий співробітник архівного відділу Юрій Амір Радченко представив історію формування колекції. Особливу цінність, за його словами, мають аудіосвідчення тих, хто пережив Шоа — так на івриті називають Голокост, — і матеріали про Праведників народів світу, які рятували євреїв під час нацистської окупації.
Директор «Архівних інформаційних систем» Кирило Вислобоков показав, як влаштована платформа: архівні описи, колекції, пошук, перегляд сканованих сторінок і робота з цифровими матеріалами.
Того ж дня Тапанова і Клименко підписали меморандум про наміри продовжувати співпрацю. Він стосується збереження документів, обміну дослідницьким досвідом і розширення доступу вчених до джерел. Підписання меморандуму підтверджено і опублікованими фотографіями самої презентації.
Ілля Левітас: людина, яка збирала пам’ять по частинах
Ілля Михайлович Левітас народився в 1931 році, помер у 2014-му. Історик, педагог, журналіст, громадський діяч. У 2021 році йому посмертно присвоїли звання Героя України.
Його робота припала на час, коли говорити про єврейські жертви Бабиного Яру окремо від інших жертв нацизму десятиліттями було політично незручно. Радянська офіційна пам’ять віддавала перевагу формулюванню про вбитих «радянських громадян», приховуючи національну приналежність основної групи загиблих у вересні 1941 року.
Левітас займався тим, чого не могла замінити державна церемонія. Він збирав фотографії вбитих, записував спогади, розшукував родичів, зберігав особисті документи та інформацію про людей, які рятували євреїв.
У 1988 році він заснував у Києві першу в СРСР державну єврейську бібліотеку. У 1989-му брав участь у створенні Ради національних товариств України, а в 1990 році заснував товариство «Україна — Ізраїль». Пізніше займався розвитком Єврейської ради України та єврейської преси.
Він був одним з ініціаторів встановлення пам’ятника «Менора» в Бабиному Яру, відкритого в 1991 році, до 50-ї річниці трагедії. Бронзовий семисвічник став одним з головних місць єврейської пам’яті в Києві.
Саме біля цієї Менори 29 вересня 2026 року проходила церемонія за участю президента Володимира Зеленського та іноземних дипломатів. НАновини розповідали про пам’ятну церемонію та заходи безпеки під час російської війни.
Зібрання Левітаса поступово перетворилося на величезний приватний архів, який він заповів українській державі.
29 вересня 2021 року Міністерство культури України повідомило про передачу державному заповіднику близько п’яти тисяч унікальних експонатів з його колекції. Серед них були картотеки, фотографії загиблих, особисті речі, свідчення про порятунок євреїв, дослідницькі матеріали та бібліотека «Героїзм і Голокост».
Частина предметів раніше демонструвалася на виставках у Польщі, Чехії, Словаччині, Німеччині, США та Ізраїлі. Левітас збирав їх понад сорок років. Завдяки передачі державі матеріали отримали можливість систематичного зберігання та подальшого дослідження.
Голоси тих, кому вдалося вижити
Найболючіша частина цієї колекції — людські свідчення. У них історія Голокосту перестає бути переліком злочинів і перетворюється на розповідь людини про те, як вона рятувалася, кого втратила і хто ризикнув їй допомогти.
В опублікованому цифровому каталозі є інтерв’ю Семена Вайсблата, записане в 1994 році. Він розповідав, як дванадцятирічним хлопчиком втік з Кам’янець-Подільського гетто, ховався в українських селах і отримав допомогу від сім’ї Держаков. В описі свідчення згадується і його син, який переїхав до Ізраїлю.
Це особливо важлива деталь. Історія починається в українському гетто часів нацистської окупації, а продовжується вже в біографії сім’ї, пов’язаної з Ізраїлем. Для нащадків такі записи можуть виявитися джерелом відомостей, які не збереглися в сімейних розповідях.
Інше свідчення пов’язане з Рувимом Штейном. Згідно з архівним описом, його матір і сестру забрали нацисти, а сам він зміг втекти з колони, що прямувала до Бабиного Яру. Юнак сховався в водостічній трубі, пізніше ховався під чужим ім’ям. Запис також відноситься до 1994 року.
У каталозі присутні матеріали, пов’язані з істориками Іцхаком Арадом і Яковом Хонігсманом. Іцхак Арад згодом очолював ізраїльський меморіальний комплекс «Яд Вашем» в Єрусалимі, де досліджують Голокост, зберігають свідчення та увічнюють пам’ять загиблих.
Є в цифровому зібранні і зовсім інший тип документів. Наприклад, шестисторінкове звернення Данила Альтшулера до Іллі Левітаса, пов’язане з Фондом пам’яті Бабиного Яру. Такі листи дозволяють вивчати вже повоєнну історію: як люди розшукували відомості, зверталися до дослідників і намагалися домогтися визнання доль загиблих.
Серед особливо важливих матеріалів — відомості про Праведників народів світу. Це почесне звання, яке «Яд Вашем» присвоює неєвреям, які рятували євреїв під час Голокосту з ризиком для власного життя.
У вересні 2026 року, під час пам’ятної церемонії в Єрусалимі, українські дипломати знову нагадали про понад 2700 визнаних рятівників євреїв, пов’язаних з Україною. Про цю церемонію та виступ українського представника НАновини детально писали.
Нові архівні матеріали можуть допомогти уточнювати обставини порятунку, знаходити свідчення та відновлювати долі тих, хто допомагав переслідуваним. Але наявність документа в зібранні ще не означає автоматичного визнання людини Праведником: цю роботу проводить «Яд Вашем» за встановленою процедурою.
Сто тисяч цифрових копій — але скільки вже можна прочитати?
Тут необхідно правильно розуміти масштаб новини.
За повідомленням заповідника, з початку співпраці в 2023 році створено близько 100 тисяч цифрових копій. Однак представлений 5 жовтня ресурс поки працює в пілотному режимі. Це не означає, що кожен з ста тисяч матеріалів вже доступний для вільного перегляду.
При вивченні публічної версії каталогу 8 жовтня відображалися 237 матеріалів у 13 колекціях. Серед доступних розділів знаходилися свідчення, листи та матеріали про рятівників євреїв. Окремі картки дозволяли переглядати скановані сторінки, інші містили описи аудіозаписів і відповідні файли.
Різниця між числом оцифрованих копій і числом опублікованих записів зрозуміла. Документи вимагають опису, систематизації, перевірки даних. Крім того, один архівний об’єкт може складатися з кількох сторінок або цифрових файлів.
Поки невідомо, коли всі підготовлені матеріали з’являться у відкритому доступі, чи буде забезпечено повноцінний пошук по текстах рукописів і чи з’являться розшифровки аудіозаписів кількома мовами.
Сам портал вже доступний за адресою: Цифровий архів Бабиного Яру.
Чому ізраїльтянам варто звернути увагу на цю роботу
В Ізраїлі є сім’ї, чиї предки жили в Києві, Кам’янці-Подільському, Житомирі, Вінниці та інших українських містах. Хтось знає імена загиблих родичів, хтось пам’ятає лише назву містечка або прізвище, змінене після еміграції.
Архівні картотеки, листи та фотографії можуть дати відсутні відомості. Іноді одне згадування адреси дозволяє встановити, в якому районі жила сім’я. Іноді зіставлення кількох документів допомагає з’ясувати, хто пережив окупацію і куди переїхав після війни.
Але архів не є готовою базою для автоматичного пошуку всіх родичів. Дослідникам доведеться працювати з варіантами написання прізвищ, датами, географічними назвами та неповними свідченнями. Важливим завданням залишається встановлення особистості людей, зображених на старих фотографіях.
Ізраїльська сторона давно займається аналогічною роботою через «Яд Вашем». На церемонії 29 вересня 2026 року в Єрусалимі були присутні представники української дипломатичної місії, керівник «Яд Вашем» Дані Даян, Натан Щаранський і представники громад вихідців з України.
Для сімей, які живуть сьогодні в Ізраїлі, поява ще одного доступного архіву в Києві розширює можливості пошуку. При цьому про спеціальну інтеграцію нової платформи з базами даних «Яд Вашем» організатори поки не оголошували.
Є і ще один нюанс. Державний заповідник, який представив цей архів, і Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» — різні організації. Їхні цифрові зібрання не слід змішувати. Коли Натан Щаранський раніше розповідав про мільйони документів, зібраних Меморіальним центром, йшлося про інший архівний проєкт. НАновини окремо розбирали наведені ним цифри та роботу з повернення імен загиблих.
Україна зберігає архіви під час російської війни
Для Києва ця історія має додатковий вимір. Робота над цифровим архівом триває під час повномасштабної російської агресії. В українських містах російські ракети та безпілотники руйнують житлові будинки, школи, бібліотеки, музеї та архівні приміщення.
Разом із будівлями можуть зникати фотографії, сімейні листи, рукописи, свідчення очевидців. Деякі з них існують в єдиному екземплярі.
Роза Тапанова раніше пов’язувала необхідність зберігати особисті архіви з нинішньою війною. Влітку 2026 року заповідник проводив програму «Простір дослідження», де відвідувачам пропонували приносити сімейні документи та фотографії для оцифровки.
Там же проходили лекції про роботу з архівами, зустрічі з істориками та кінопокази, присвячені Голокосту. НАновини розповідали про програму ще в липні. Її учасники вже тоді могли знайомитися з матеріалами колекції Левітаса, а Кирило Вислобоков пояснював принципи архівного пошуку.
Тепер ця робота отримала продовження у вигляді публічної цифрової платформи.
НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency розглядають цей проєкт як частину ширшої розмови про збереження історичної пам’яті під час війни. Росія знищує і привласнює українську культурну спадщину на окупованих територіях, а дослідники фіксують спроби змінити зміст музейних експозицій та історичних розповідей. Окреме розслідування про цю проблему та роботу Товариства Рафаеля Лемкіна опубліковано в НАновинах.
Мова, звісно, не про прирівнювання нинішньої війни до Голокосту. Історичний масштаб, характер злочинів і обставини різняться. Але досвід Бабиного Яру показує, наскільки довгою може бути боротьба за право називати загиблих своїми іменами і говорити про їхні долі без нав’язаних державою формулювань.
Архіви Бабиного Яру стають частиною європейської історії
Участь німецького Фонду Макса Вебера виводить проєкт за межі українського меморіального простору. Організація займається міжнародними історичними та гуманітарними дослідженнями, а її український дослідницький центр допомагає розвивати співпрацю між ученими України та інших європейських країн.
Історія Бабиного Яру дійсно не вкладається в межі однієї держави. Це історія знищеної єврейської громади Києва, нацистської окупації, українського суспільства під час війни, рятівників і свідків, повоєнного радянського замовчування, а потім відновлення історичної пам’яті.
У Бабиному Яру під час окупації вбивали не лише євреїв. Серед жертв були роми, радянські військовополонені, учасники підпілля, пацієнти психіатричної лікарні та інші переслідувані нацистами люди. Дослідження документів допомагає відновити обставини різних злочинів, не стираючи особливого місця масового знищення євреїв 29–30 вересня 1941 року.
Для європейських архівістів та істориків важлива можливість зіставляти матеріали з Києва з документами інших країн. Сім’ї переміщалися, люди після війни емігрували, свідчення давалися через десятиліття. Відновити такі біографії лише за фондами одного міста часто неможливо.
Меморандум, підписаний 5 жовтня, створює основу для спільної роботи, але говорити про конкретні міжнародні програми доступу або обміну даними можна буде після їх офіційного оголошення.
Від Менори 1991 року до цифрового архіву 2026-го
В історії пам’яті Бабиного Яру можна виділити кілька рубежів.
Вересень 1941 року — масове вбивство київських євреїв і наступні злочини нацистів у цьому місці. Повоєнні десятиліття — боротьба за визнання єврейської трагедії на тлі радянської політики замовчування.
У 1991 році з’являється Менора, одним з ініціаторів встановлення якої був Ілля Левітас. У 2021 році його багаторічне зібрання передають державному заповіднику. З 2023 року починається масштабна цифровізація документів. У жовтні 2026-го її перші результати представляють публіці.
Ця послідовність допомагає зрозуміти, чому нова платформа важливіша за звичайне технічне оновлення. Людина, яка збирала свідчення десятиліттями, вже не може сама розповісти про їхнє походження. Багато тих, хто вижив, чиї голоси він записував, теж пішли з життя. Документи залишаються, і тепер від якості архівної роботи залежить, чи зможуть наступні покоління ними скористатися.
Найважливіше випробування для проєкту попереду. Необхідно відкривати нові колекції, готувати докладні описи, забезпечувати збереження оригіналів і давати дослідникам зрозумілі інструменти пошуку. Для ізраїльських сімей особливо корисними були б зручний пошук за іменами, підтримка різних варіантів написання прізвищ і можливість вивчати свідчення без знання української мови.
У Іллі Левітаса не було цифрових інструментів сьогодення. Були листи, фотографії, свідки і переконаність, що їхні розповіді необхідно зберегти. Його архів пережив самого збирача, був переданий державі і тепер поступово відкривається світу.
Можливо, одного дня житель Хайфи або Єрусалима знайде тут фотографію прадіда, лист родички або голос людини, яка врятувала його сім’ю. Поки це лише можливість, а не обіцяний результат. Але саме заради такої можливості і варто виконувати величезну роботу, яка зазвичай залишається за межами новинних заголовків.
Цифровий архів Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр»: archive.babynyar.gov.ua.
