Коров’ячий дзвіночок серед мацев: хто зберігає єврейські кладовища України, коли самих громад майже не залишилося

24 вересня 2026 року Ukraїner опублікував репортаж Віталія Побережного про старі єврейські кладовища України. Автор проїхав через три зовсім різні місця — Ясіню на Закарпатті, Рені в Одеській області та Жабокрич на Поділлі — і розмовляв не з чиновниками про «збереження спадщини» взагалі, а з тими, хто сьогодні реально косить там траву, ставить огорожі, шукає гроші і намагається не дати кладовищам зникнути.

Автор — Антон Пшединський

Текст у Ясіні починається майже випадково. Побережний спускається після походу по Карпатах, заходить на старе єврейське кладовище і чує серед дерев дзвін. Між могильними плитами ходить корова з дзвіночком на шиї.

Ця сцена може здатися просто гарною репортажною деталлю. Але якщо подивитися, що за нею стоїть, стає некомфортно: колись у Ясіні жили майже півтори тисячі євреїв. Тепер від великого єврейського світу залишилися сотні каменів, дерев’яна огорожа — і людина, яка повинна спочатку взагалі здогадатися, що за нею знаходиться кладовище.

Для Ізраїлю це зовсім не далека українська краєзнавча історія. Багато сімей тут походять саме з таких місць — Закарпаття, Бессарабії, Поділля, Галичини, Волині. Назву містечка ще пам’ятають, прізвище прадіда знають, іноді збереглася довоєнна фотографія. А де саме лежать люди з кількох попередніх поколінь, сім’я вже не уявляє.

Я тому поліз далі самого репортажу — в дані European Jewish Cemeteries Initiative, JewishGen, історичні довідники та документи про місцеві громади. І три точки на карті почали виглядати зовсім інакше.

Ясіня: 470 мацев замість зниклого містечка

Ясіня знаходиться на Закарпатті, недалеко від Рахова. Ізраїльтянину, який шукає тут сімейні корені, легко заплутатися вже на рівні країни народження родича: за XX століття ця територія встигла побувати у складі Австро-Угорщини, Чехословаччини, Угорщини, СРСР і незалежної України. Людина могла все життя прожити практично в одному місці, а в різних документах виявитися уродженцем різних держав.

За даними ESJF — European Jewish Cemeteries Initiative, європейської організації, яка обстежує і фізично захищає старі єврейські кладовища, — в Ясіні збереглося близько 470 мацев.

Мацева — знайоме ізраїльтянам слово מצבה, надгробний пам’ятник. На старих кладовищах Східної Європи це зазвичай вертикальна кам’яна плита з написом на івриті або їдиші, іноді з орнаментами і символами, які теж можуть багато розповісти про поховану людину.

Найраніша з виявлених ESJF мацев у Ясіні відноситься до 1859 року, найпізніша — до 1988-го. Кладовище позначено вже на кадастровій карті 1863 року. Його периметр становить близько 321 метра; ділянка огороджена, але дослідники фіксували густу рослинність і необхідність розчищення і ремонту огорожі.

Тепер додамо людей.

У 1930 році в Ясіні жили 1 470 євреїв при загальному населенні 10 614 осіб. Це була не жменька сімей на околиці карпатського поселення. Працювали синагоги, релігійні школи, міква, благодійні товариства і сіоністські організації. Молоді євреї готувалися до алії і виїжджали в Ерец-Ісраель ще до Катастрофи.

У 1941 році Ясіня стала одним з пунктів, через які проходила депортація закарпатських євреїв, оголошених угорською владою людьми без належного громадянства. Їх вивозили на територію окупованої України, в район Кам’янця-Подільського, де в кінці серпня 1941 року відбувся один з перших масових розстрілів Голокосту такого масштабу.

Для самої громади остаточна катастрофа прийшла навесні 1944 року. Залишених євреїв Ясіні зібрали, перевезли в гетто Матесальки в Угорщині, а звідти депортували в Аушвіц. Після війни повернулися небагато, частина тих, хто вижив, пізніше виїхала в Ізраїль.

Є фотографія, яка особливо змінює сприйняття нинішнього кладовища. Німецький фотограф Вальтер Мебіус знімав Ясіню в 1934 році. На одному з кадрів — єврейське кладовище, мацеви і Карпати за ними. Тобто це місце можна побачити ще тоді, коли люди, поховані поруч, були частиною живої громади, а не темою історичного дослідження.

Минуло менше століття. Тепер журналіст заходить туди на звук коров’ячого дзвіночка.

Рені: кладовище залишилося, громада зменшилася до кількох осіб

Від Карпат до Рені — зовсім інша Україна. Місто стоїть біля Дунаю, поруч з Молдовою і Румунією, в історичній Бессарабії.

Для ізраїльського читача тут теж корисно пояснення. Бессарабія — історичний регіон між Прутом і Дністром, який у різні періоди знаходився під владою Османської і Російської імперій, Румунії і СРСР. Сьогодні його територія розділена переважно між Молдовою і Україною. Тому сімейні документи бессарабських євреїв можуть бути російською, румунською, їдишем і івритом, а країна народження однієї людини в різних документах іноді виглядає по-різному.

У репортажі Ukraїner по кладовищу Рені ходить 57-річна Лілія Олейник. За її словами, вона зараз наймолодша єврейка міста, а всього євреїв у Рені залишилося четверо.

Ця цифра особливо дивно звучить на кладовищі, де рахунок йде на сотні поховань.

Ukraїner пише приблизно про 400 надгробків. Під час більш ранньої документації JewishGen дослідники зафіксували понад 500 могил: 263 поховання вдалося ідентифікувати, ще 241 залишалися невпізнаними. Різниця пояснюється хоча б тим, що йдеться про різні підрахунки, стан пам’ятників і час обстеження.

Найраніше прочитане JewishGen поховання датується 1832 роком, найпізніше — 2008-м. Приблизно половина зафіксованих написів була російською, зустрічалися румунські тексти, решта — переважно івритом. Іноді мови сусідять на одній могилі.

На вході Лілія показує невелику цегляну будівлю — бейт-тагара, בית טהרה, буквально «дім очищення». У єврейській традиції це приміщення, де тіло померлого готують до поховання відповідно до релігійних правил. Лілія пам’ятає, як там прощалися з її дідусем і бабусею в 1980–1990-х роках.

Тепер всередині лежать порожні пляшки.

Саме кладовище переживало пожежі, заростало, вимагало розчищення. Частина коштів на догляд, розповідають місцеві, в різні роки надходила від вихідців з Рені, які живуть в Ізраїлі.

Виходить майже фізична лінія через кілька тисяч кілометрів: людина живе в Ізраїлі, переводить гроші в невелике місто на Дунаї, щоб там викосили траву навколо могили людини, яку він, можливо, ніколи не бачив.

Є в Рені і проблема, яку одним суботником вже не вирішити. Частина кладовища підходить до обриву, ґрунт осипається. У репортажі добре видно, наскільки близько ерозія вже підбирається до могил.

Влітку цього року сталася ще одна важлива річ. 2 липня 2026 року Ренійська міська рада офіційно закрила старе єврейське кладовище для нових поховань — вільного місця практично не залишилося. Саме слово «закрили» тут може ввести в оману: кладовище ніхто не ліквідує. Йдеться про припинення нових поховань, а значить, питання збереження вже існуючих могил стає тільки гострішим.

На території є і незвичайний пам’ятник з орлом, пов’язаний, за місцевими свідченнями, з єврейськими військовослужбовцями Російської імперії. JewishGen наводить відомості про загиблих у російсько-турецькій війні 1877–1878 років і Першій світовій; поруч задокументована братська могила російських солдатів.

Історія тут поступово перетворюється на археологію пам’яті. Поки живе людина, яка знає, що означає конкретний камінь, є розповідь. Коли останнього носія цього розповіді не стане, залишиться напис — якщо її встигли сфотографувати і прочитати.

Саме тому НАновости — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency нещодавно окремо розповідали про іншу ініціативу зі збереження єврейських пам’яток України — спеціальну номінацію «Єврейська спадщина» в Wiki Loves Monuments 2026. У конкурсному списку вже понад 1 400 об’єктів, причому понад 800 з них не мають державного охоронного статусу. Ми детально розбирали цей проект тут.

Зв’язок з кладовищем у Рені пряма. Іноді перше, що можна зробити для зникаючого місця, — не відреставрувати його, а хоча б встигнути нормально задокументувати.

Жабокрич: євреїв більше немає, але з’явилися люди, яким не все одно

Третя точка в репортажі — Жабокрич у Вінницькій області. Тут немає навіть тих чотирьох осіб, які залишилися в Рені.

Єврейської громади в селі більше немає.

31-річна Олена Присяжнюк розповідала Побережному, що вперше потрапила на місцеве єврейське кладовище всього за пару років до його приїзду. Хоча жила поруч, раніше просто не звертала уваги на зарослу ділянку серед дерев і кущів. Огородження не було.

«Цвинтар більше виглядав як шмат поля з деревами», — каже вона в репортажі.

А колись єврейське населення тут було величезним для невеликого містечка. У 1847 році громада налічувала 665 осіб. Перепис 1897 року зафіксував вже 1 307 євреїв серед 6 252 жителів — більше кожного п’ятого. У 1923-му залишалося 823 особи, перед Другою світовою, у 1939-му, — 679.

Були синагоги, хедери, потім єврейська радянська школа. Деякий час існував єврейський сільськогосподарський колектив.

Влітку 1941 року цей світ почав зникати фізично. Наприкінці липня євреїв Жабокрича вбивали в кількох місцях біля села. Восени і взимку сюди також доставили 245 депортованих євреїв з Північної Буковини і Бессарабії; разом з приблизно двома сотнями місцевих євреїв, які пережили перші вбивства, вони опинилися в гетто.

Тут виникає термін, який ізраїльтянину легко зрозуміти неправильно. Історична Трансністрія періоду Голокосту — це не нинішнє невизнане Придністров’я біля Молдови. Так називалася величезна румунська окупаційна зона між Дністром і Південним Бугом у 1941–1944 роках. Туди румунська влада масово депортувала євреїв Бессарабії і Буковини; люди гинули від розстрілів, голоду, епідемій, холоду і жахливих умов утримання.

Після війни єврейське життя в Жабокричі остаточно згасало. Останнє поховання на місцевому кладовищі відноситься до 1992 року.

А потім сталася річ, заради якої, здається, і варто було писати весь репортаж.

Олена Присяжнюк показала занедбане кладовище у своєму блозі. Історія отримала розголос, з’явилися контакти, розмови, організації. У вересні 2025 року ESJF за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини встановила навколо кладовища металеву огорожу.

Не декоративну табличку. Справжній периметр.

За даними обстеження ESJF, його довжина становить близько 428 метрів. На території налічується приблизно 300 збережених надгробків. Найстаріша мацева, дату якої вдалося прочитати фахівцям, відноситься до 1914 року, остання — до 1992-го, хоча саме кладовище значно старше і, ймовірно, з’явилося ще в XIX столітті.

Історія на цьому не закінчилася. 13–15 липня 2026 року в Жабокричі і сусідньому Крижополі пройшов молодіжний польовий табір Stones of Remembrance — «Камені пам’яті». Учасники розчищали ділянку, фотографували мацеви, вчилися працювати з єврейськими епітафіями і складали карту кладовища.

Для людини з боку це може звучати як дуже маленька справа. Молодь три дні чистить старі камені в українському селі.

Але якщо могила не нанесена на карту, напис не прочитаний і фотографія ніде не збережена, після руйнування пам’ятника відновити цю інформацію буває вже неможливо.

Тут все тримається не тільки на фондах

Найживіші люди в історії Жабокрича взагалі не працюють у міжнародних організаціях.

Учителька історії Таїсія Чепіль розповідає дітям про євреїв, які колись складали значну частину населення села, і водить їх по місцях масових вбивств. Подружжя Петро і Валя Бондар викошують кладовище. Валя згадує, що її мати ще раніше ходила туди з серпом і вручну розчищала могили.

У сім’ї Олени Присяжнюк зберігся власний сюжет часів Голокосту. За сімейними спогадами, її прабабуся таємно приносила їжу схованій єврейській дівчинці і чоловікові. Чоловік був теслею і зробив для сім’ї дерев’яний стіл.

Стіл зберігся.

Такі речі погано поміщаються у великі формулювання про «історичну пам’ять». Старий стіл у домі, кілька імен, розповідь бабусі, кладовище за деревами — часто саме з цього пам’ять і складається, поки її не починають збирати в архіви.

Чому кладовища зникали і після Голокосту

Було б помилкою пояснити стан цих місць тільки знищенням єврейських громад під час війни.

Директор освітніх програм ESJF Олександра Фішель у репортажі нагадує про радянський період. Старі мацеви використовували як будівельний матеріал, розбирали огорожі, самі кладовища іноді віддавали під забудову, стадіони та інші об’єкти. Після зникнення або від’їзду громади у місця часто просто не залишалося людей, здатних його захищати.

Тому огорожа, яку ESJF ставить навколо старого кладовища, вирішує найпримітивніше і одночасно фундаментальне питання: вона показує межу.

Ось тут вже не пустир.

Тут могили.

ESJF працює з такими місцями з 2015 року. До 2026-го організація повідомляє про 4 140 обстежених єврейських кладовищ у десяти країнах і понад 400 проектах їх огородження і фізичного захисту. Україна займає в цій роботі особливе місце просто через масштаб знищеного тут єврейського світу.

Паралельно UNESCO веде проект зі збереження єврейської документальної спадщини України. Програма розрахована на 2025–2027 роки, фінансується Європейським Союзом і включає оцифрування, збереження архівів, роботу з історією Голокосту і освітні проекти.

Виходить кілька зовсім різних рівнів однієї роботи. Десь сканують документ. Десь фотографують мацеву. Десь ставлять металевий паркан. А десь сусід просто бере косу.

Війна додала ще один ризик

Після російського повномасштабного вторгнення питання перестало бути тільки про старіння каменю і заростання кладовищ.

Синагоги, кладовища, меморіали і будівлі колишніх єврейських громад знаходяться в тих же українських містах, по яких йдуть удари. Частина об’єктів вже пошкоджена або знищена. Іноді остання довоєнна фотографія пам’ятника несподівано стає документом того, як він виглядав до руйнування.

Саме тому нинішня спеціальна номінація «Єврейська спадщина» в Wiki Loves Monuments отримала інший сенс. У 2026 році в її списку понад 1 400 об’єктів. Для ізраїльтянина серед них може виявитися не абстрактний «пам’ятник архітектури», а синагога, куди ходив прадід, дім сім’ї або кладовище того самого містечка, назву якого десятиліттями вимовляли вдома.

Великі місця пам’яті помітити легше. Про Бабин Яр знають практично всі; цього року виповнилося 85 років масовим розстрілам київських євреїв, і пам’ятні заходи пройшли і в Україні, і в Ізраїлі. НАновости детально розповідали про церемонію в Яд Вашем і зв’язок пам’яті Бабиного Яру з двома країнами.

Але історія українського єврейства складається не тільки з Бабиного Яру.

Є Рені.

Є Ясіня.

Є Жабокрич.

І ще сотні місць, куди не приїжджають офіційні делегації і де єдиною людиною, яка сьогодні знає дорогу до єврейського кладовища, може виявитися сусід з найближчого будинку.

Що залишається після громади

У Ясіні колись жили 1 470 євреїв. Тепер фахівці рахують збережені мацеви.

У Рені громада, за словами героїні Ukraїner, скоротилася до чотирьох осіб. При цьому на кладовищі залишилися сотні могил майже за два століття.

У Жабокричі євреїв не залишилося зовсім. Зате там з’явилася огорожа, школярі вивчають історію громади, люди розчищають кладовище, а молоді дослідники фотографують написи, поки їх ще можна прочитати.

Для мене саме тут репортаж Ukraїner перестає бути історією про три старі кладовища.

Йдеться про те, що відбувається з пам’яттю після того, як зникає той, хто зобов’язаний був її зберігати.

Іноді цей обов’язок приймає далекий родич з Ізраїлю. Іноді міжнародний фонд. Іноді українська вчителька, яка пояснює дітям, чому за деревами лежать камені з літерами, яких вони не вміють читати. Іноді сім’я, десятиліттями викошуюча чужі могили просто тому, що вважає неправильним залишити їх у бур’яні.

А іноді все починається взагалі без наміру когось рятувати.

Людина йде по Карпатах, спускається в Ясіню, чує за дерев’яною огорожею дзвін коров’ячого дзвіночка — і вирішує подивитися, що там.

За огорожею виявляється кладовище.

А за кладовищем — зниклий світ.

🌍Ця стаття також доступна мовамиRU , EN , HE , FR