- 3 Жовтня, 2026
- 4:17 pm
- В світі
2 жовтня 2026 український публіцист Валерій Пекар написав досить злу колонку про те, що Україна наближається до небезпечної точки. Його формула навмисно доведена майже до абсурду: якщо зібрати останні заяви, що звучать у різних частинах світу, може вийти картина, в якій українці вже й Африку «колонізували», і Північну Корею озброїли, і ледве не самі винні у війні з Росією.
Автор: Стас Шифер
За цією іронією у Пекаря цілком серйозне питання. У 2014-му і особливо після повномасштабного російського вторгнення в лютому 2022 року Україні вдалося досягти речі, яку іноді починають сприймати як даність: величезна частина зовнішнього світу зрозуміла, що сталося, хто почав війну і кому потрібна допомога. За думкою Пекаря, сьогодні розраховувати, що одного разу сформоване ставлення буде зберігатися автоматично, вже не можна. Він пропонує заново збирати ресурси — від дипломатії і послів до українських громад, журналістів, громадських організацій і друзів України в інших країнах.
І ось тут варто зупинитися. Тому що якщо винести за дужки публіцистичну різкість, проблема дійсно існує. Тільки виглядає вона трохи складніше, ніж «світ перестав підтримувати Україну».
Європа не відвернулася. Але це вже не лютий 2022-го
Почнемо з речі, яку легко втратити за тривожними заголовками. Європа Україну не покинула.
Весняний Eurobarometer 2026 року показав: 76% громадян ЄС погоджуються з тим, що Євросоюз повинен продовжувати підтримувати Україну до досягнення справедливого і стійкого миру. Рівно стільки ж вважають російське вторгнення загрозою безпеці самого ЄС. Це занадто великі цифри, щоб говорити про якийсь загальноєвропейський поворот у бік Москви.
Не сталося і глобальної реабілітації Росії. У дослідженні Pew Research Center, проведеному в 37 країнах навесні 2026 року, медіанно 59% опитаних ставилися до Росії негативно, а 65% не довіряли путіну в міжнародних питаннях. У Європі негативне ставлення до Росії зберігається особливо стійко; у Канаді, США, Південній Кореї, Австралії, Японії та Ізраїлі воно також широко поширене.
Але в тих же даних є інша цифра, без якої картина виходить занадто зручною. Зеленському медіанно не довіряють 52% опитаних у цих 37 країнах, довіряють — 35%. У Швеції, Великобританії та Нідерландах рівень довіри залишається високим, а, наприклад, у Греції, Угорщині та Туреччині картина зовсім інша.
Тобто «негативне ставлення до Росії» і «безумовна довіра Україні» більше не можна вважати двома сторонами однієї медалі. Людина може не любити Росію, не довіряти путіну — і одночасно скептично дивитися на Зеленського, обсяг допомоги Києву або продовження війни.
Для інформаційної політики це куди більш неприємна конструкція, ніж простий вибір «за Україну або за Росію».
Америка розкололася не на дві країни, але на два розмови про Україну
США показують це особливо добре.
У березні 2026 року 29% американців вважали, що Вашингтон допомагає Україні недостатньо. 26% називали обсяг підтримки приблизно правильним, 20% — надмірним. Найцікавіше починається всередині партій: серед демократів 50% хотіли більшої підтримки України, серед республіканців — лише 11%.
Це вже не та політична середа, в якій достатньо кілька разів пояснити, що Росія вторглася в Україну. Сам факт вторгнення не зник із свідомості американців, але навколо нього виросли інші питання: скільки це коштує, наскільки війна стосується безпеки США, скільки ще вона буде тривати і хто повинен оплачувати наступний етап.
Державні цифри теж змінилися. За даними ForeignAssistance.gov, які аналізував Pew, у 2025 фінансовому році Україна отримала близько $6,7 млрд американської іноземної допомоги. До липня 2026 року в базі за поточний фінансовий рік значилося $214,4 млн. Тут потрібна застереження: ця статистика не охоплює взагалі всі механізми передачі зброї і військової підтримки, тому порівнювати дві цифри як повний американський військовий баланс не можна. Але масштаб зміни офіційних виплат все одно помітний.
Ось тут теза Пекаря стає зрозумілішою. Проблема не в тому, що американцям раптово довели, ніби Росія не нападала на Україну. Проблема в іншому: пояснення 2022 року перестає автоматично відповідати на питання 2026-го.
А потім з’являється Африка — і Україна раптом стає «колонізатором»
Найдивніша на перший погляд частина колонки Пекаря стосується Африки. Але саме тут його сарказм має цілком конкретний політичний фон.
У вересні представник Малі на Генеральній Асамблеї ООН звинуватив Україну в підтримці озброєних і терористичних груп у Сахелі. Він назвав Україну «видимою частиною айсберга», який, за версією влади Малі, намагається дестабілізувати країну і завадити їй звільнитися від «колоніального ярма». Це звинувачення уряду Малі, а не встановлений ООН факт, але вони вже не звучать у Telegram і не на маргінальному телеканалі — вони звучать з трибуни Генасамблеї.
Схожа конструкція прозвучала і від Нігеру. Прем’єр-міністр Алі Махаман Ламін Зейн звинуватив Францію в спробі дестабілізувати центральний Сахель, а Україну — в «активній співучасті». Він говорив про озброєні групи, нібито готуючі атаки на військові об’єкти і нафтову інфраструктуру Нігеру. Незалежних доказів цим конкретним звинуваченням представлено не було; Україна раніше аналогічні заяви заперечувала.
Для ізраїльського читача Сахель — це величезний пояс держав на південь від Сахари, де останні роки йдуть перевороти, війни з джихадистськими групами, витіснення французького впливу і одночасно зміцнення зв’язків частини режимів з Росією. Тому слово «колоніалізм» там має зовсім іншу політичну вагу, ніж у європейській дискусії.
І саме в цей вже існуючий антиколоніальний сюжет тепер намагаються вбудувати Україну.
Не всю Африку. Не всі африканські уряди. Але достатньо кілька разів вимовити цю конструкцію на рівні глав держав і Генасамблеї ООН, щоб для частини місцевої аудиторії війна Росії проти України почала виглядати зовсім не так, як її сприймають у Варшаві, Берліні чи Києві.
Ось що інформаційна війна робить з географією: одна і та ж держава в одній частині світу виявляється жертвою вторгнення, а в іншій її вже намагаються вписати в історію про європейський неоколоніалізм.
Пекар згадує Грузію — і тут є неприємний урок
У своїй колонці Пекар наводить війну Росії і Грузії 2008 року як приклад того, наскільки надовго може закріпитися проста версія складного конфлікту.
Європейська незалежна комісія, створена після тієї війни, дійсно дійшла висновку, що відкриті масштабні бойові дії почалися з грузинської військової операції проти Цхінвалі в ніч з 7 на 8 серпня. Але той же звіт підкреслював, що війну не можна пояснити тільки цією ніччю: їй передували роки провокацій, насильства і зростаючої напруги, а російські сили потім просунулися глибоко на територію Грузії.
Через роки вся ця конструкція легко стискається до одного речення: «Грузія почала війну».
Саме так складний історичний матеріал перетворюється в стійку політичну етикетку. Не обов’язково повністю хибну. Іноді набагато ефективніше взяти один підтверджений епізод, витягнути його з усієї ланцюжка подій і зробити з нього пояснення всього конфлікту.
Для України це куди більш реалістична небезпека, ніж фантастика про те, що одного разу весь світ раптово повірить у відсутність російського вторгнення.
Посольство не можна замінити постом у Facebook
Ще одна фраза Пекаря звучить майже буденно: призначити відсутніх послів.
Але за нею теж є цифри.
За офіційною відповіддю українського МЗС, на 14 листопада 2025 року посади послів залишалися вакантними в 19 державах: Білорусі, Бразилії, Вірменії, Гані, Греції, Грузії, Ефіопії, Індонезії, Ірані, Італії, Південній Кореї, Кот-д’Івуарі, Латвії, Мавританії, Панамі, Таїланді, Танзанії, Туркменістані та Узбекистані. При цьому за той же рік Україна провела велику дипломатичну ротацію і призначила десятки нових керівників закордонних місій.
У червні 2026 року голова МЗС Андрій Сибіга говорив, що залишені вакансії планується закрити до літньої наради послів. Але 19 серпня питання знову спливло у Верховній Раді: там, зокрема, прозвучало зауваження про Вірменію, «де роками немає посла». Тому стверджувати, що восени вакантні все ті ж 19 місць, не можна, однак сама кадрова проблема нікуди миттєво не зникла.
І тут вже не потрібно ніяких теорій про пропаганду. Коли в державі немає повноцінного керівника української дипломатичної місії, місцевий політик, журналіст або чиновник все одно буде отримувати пояснення того, що відбувається. Питання тільки — від кого.
Південна Корея показала іншу проблему: іноді конфлікт створює сама комунікація
Причому мова не завжди про російську пропаганду.
Зовсім свіжий приклад з’явився буквально напередодні публікації колонки Пекаря. Президент Південної Кореї Лі Чже Мьон 2 жовтня пригрозив Україні «додатковими заходами» через конфлікт навколо двох північнокорейських військовослужбовців, захоплених українцями під час боїв на стороні Росії і потім переданих Сеулу.
Зеленський публічно повідомив про цю передачу під час виступу в ООН. Південнокорейська сторона заявила, що існувала домовленість про конфіденційність, необхідна в тому числі для захисту самих військовослужбовців. Українська сторона існування такої угоди заперечувала. Міністр закордонних справ України Андрій Сибіга назвав те, що сталося, дипломатичним непорозумінням, однак Сеул вимагав визнання домовленості і публічного вибачення.
Важливо тут навіть не правота однієї зі сторін — вона залишається предметом їхньої суперечки.
Важливо, наскільки швидко історія про двох північнокорейських військових перетворилася з потенційного символу російсько-північнокорейського співробітництва в конфлікт між Україною і державою, яка сама надає Україні фінансову і гуманітарну допомогу.
Іноді інформаційна проблема виникає не тому, що противник придумав ефективний фейк. Достатньо, щоб два партнери по-різному розуміли, що можна говорити публічно.
НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency постійно стикаються з тією ж межею у власній роботі: між тим, що дійсно сталося, тим, як подію пояснює одна сторона, і тим, який висновок з цього вже робить аудиторія. У міжнародній політиці відстань між цими трьома точками іноді вимірюється одним невдалим заявою.
Ізраїль: симпатія після трагедії не видається назавжди
І ось тут з’являється найближчий для нас приклад.
Пекар пише про Ізраїль після 7 жовтня 2023 року і вважає, що країна практично відразу програла інформаційну війну. Якщо розуміти це буквально, картина була складнішою.
В опитуванні Economist/YouGov 21–24 жовтня 2023 року 41% американців говорили, що більше симпатизують ізраїльтянам, і тільки 13% — палестинцям. Тижнем раніше розрив був ще більшим: 48% проти 10%. Тобто навіть через два тижні після нападу ХАМАС американська громадська думка явно не виглядала як середовище, в якій Ізраїль вже все програв.
Але якщо замість трьох тижнів подивитися на три роки, паралель Пекаря стає набагато цікавішою.
Навесні 2026 року Pew опитав жителів 36 країн. Медіанно 67% ставилися до Ізраїлю негативно, позитивно — 25%. У США негативне ставлення становило 60%, у Німеччині — 73%, у Великобританії — 69%, в Італії — 75%, в Іспанії та Швеції — по 78%. У 13 з 24 країн, де були наявні порівнянні дані за 2025 рік, негативне ставлення до Ізраїлю зросло статистично значимо.
Звести все це до одного тезису «Ізраїль погано пояснював себе» було б занадто зручно. На ставлення до країни впливали тривалість війни, дії ЦАХАЛа в Газі, кількість загиблих мирних жителів, гуманітарна ситуація, політика ізраїльського уряду, міжнародні розслідування, протести, висвітлення ЗМІ і внутрішня політична поляризація в самих західних країнах.
Але один урок тут все-таки видно без будь-яких лозунгів: початкова міжнародна симпатія після важкого нападу не є безстроковим політичним активом.
Обставини змінюються, аудиторія змінюється, питання змінюються. І через кілька років держава виявляє, що вже відповідає зовсім не на те питання, яке їй задавали в перший місяць війни.
Для Ізраїлю Україна вже теж не просто далека війна
У цієї історії є ще один шар, який українській аудиторії не завжди помітний.
Ізраїльська розмова про Україну сама змінюється. У 2022 році Єрусалим перш за все виходив з російської військової присутності в Сирії і необхідності зберігати свободу дій проти іранських сил. Ізраїль допомагав Україні гуманітарно, відкрив польовий госпіталь «Кохав Меїр», передавав захисне обладнання, але не постачав Києву власні бойові системи ППО.
Восени 2026 року опозиційний лідер Яір Лапід вже публічно формулює іншу зв’язку: «Росія — союзник Ірану» і тому, за його позицією, відносини Ізраїлю з Україною повинні ставати тіснішими. НАновини детально розбирали цю логіку і його слова про те, що при поверненні до влади його політичний табір має намір робити для України більше, ніж у 2022 році. Це позиція Лапіда, не офіційна політика нинішнього уряду Ізраїлю. Яір Лапід про Україну: «Росія — союзник Ірану»
1 жовтня депутат Кнесету Гілад Карів після похорону в Тель-Авіві 14-річного ізраїльтянина Даніеля Уманського, загиблого при російській атаці на Київ, написав вже зовсім прямо: «Ізраїль повинен стояти на стороні громадян України». І знову важливо не перетворювати заяву опозиційного депутата в позицію держави. Але сама українська тема все помітніше входить у внутрішню ізраїльську дискусію через власні ізраїльські інтереси, життя громадян і відносини Росії з Іраном. Гілад Карів: «Ізраїль повинен стояти на стороні громадян України»
Є і зовсім практичний рівень. Український досвід дешевого виявлення і перехоплення безпілотників цікавий Ізраїлю не з почуття солідарності, а тому що іранські Shahed і інші БПЛА давно стали частиною близькосхідної війни. НАновини окремо розбирали, які елементи української протидронової системи можуть бути корисні Ізраїлю і чому тут мова йде не про копіювання чужої ППО, а про обмін бойовим досвідом. Українська «антидронова кмітливість» проти іранських роїв
Тобто Україна в Ізраїлі теж повинна пояснювати себе вже інакше, ніж чотири роки тому. Не тільки через Бучу, Маріуполь і право держави захищатися. Тут з’явився новий набір питань: Росія і Іран, безпілотники, технології, ізраїльтяни в Україні, українці в Ізраїлі, єврейські громади і власна безпека Ізраїлю.
Найнебезпечніша помилка — вирішити, що світ одного разу вже все зрозумів
Пекар закінчує свою колонку пропозицією заново збирати українські ресурси зовнішньої комунікації. Можна сперечатися про методи, але фактична картина пояснює, чому ця розмова взагалі виникла.
У Європі зберігається дуже висока підтримка України. Росія як і раніше викликає переважно негативне ставлення в багатьох країнах. Але одночасно ставлення до Зеленського стало набагато більш неоднорідним, американська дискусія розколота партійно, у Сахелі українське ім’я вже намагаються з’єднати з колоніалізмом, а дипломатичний конфлікт з Південною Кореєю показує, наскільки легко зіпсувати відносини навіть там, де Росія взагалі не є головним оповідачем.
Це ще не інформаційна поразка України. Дані такого висновку не дають.
Але закінчилася інша епоха — та, в якій можна було виходити з того, що події лютого 2022 року пояснили все раз і назавжди.
Через чотири з половиною роки кожна країна знову ставить власне питання.
Європеєць — скільки ще триватиме війна і чи витримає ЄС її ціну. Американець — навіщо саме Сполученим Штатам продовжувати платити. Житель держави Сахеля може чути розповідь вже не про Бучу, а про «неоколоніалізм». Південна Корея раптово обговорює не російське вторгнення, а порушення конфіденційності. Ізраїльтянин все частіше дивиться на Україну через Іран, Shahed, російсько-іранське співробітництво і власну безпеку.
І, мабуть, саме тут знаходиться найважливіша думка всієї цієї історії.
Інформаційна війна — це не змагання, хто голосніше повторить одну і ту ж правильну фразу. Це боротьба за те, яке питання взагалі ставить людина, перш ніж почує відповідь.
У 2022 році для величезної частини світу питання звучало: «Чому Росія напала на Україну?»
Восени 2026-го питань стало набагато більше.
І якщо Україна не буде присутня всередині цих нових розмов, порожнього місця там все одно не залишиться.
